На випускний Ніна купила Кості сорочку, красиву краватку і чекала свого найдорожчого. Під кінець сесії, коли до іспитів було вже рукою подати, серед знайомих чорною змійкою поповз їдкий смішок, запурхали двозначні усмішки. Неприємні чутки принесли студенти, які вчилися разом із Костею...
Сидячи у вагоні нічного поїзда, Ніна дуже хотіла, щоб це був злий заздрий жарт. Вона хотіла жити без тіні сумніву, в повній довірі. І саме тому їхала подивитися в очі коханому, засміятись і сказати собі: «От дурна, більше так не буду...»
Ранкове столичне місто зустріло її літньою чарівністю: широкі вулиці, виграють сріблом фонтани, посміхаються яскраві вітрини, віє Дніпровою свіжістю. І серед отих красот Ніна почувалася самотньою та розгубленою. їй так хотілося, щоб це був лише сон, щоб це прекрасне місто було лише видінням, а вона була вдома — спокійна, радісна, сповнена чекання...
Стривожено бігла вгору сходами. От і кімната, де живе Костя. Відсапавшись, з острахом натиснула на дзвінок. Дзвонила довго, не відриваючи пальця. Серце шалено відстукувало напружений ритм. Двері відчинив Костя і остовпів. Дивився на неї так, ніби вона — привид.
— Ніна... ти?..
Перше, що впало їй в око, — жіночі босоніжки. На розстеленому ліжку лежала незнайома жінка, обличчя якої приховувало світле волосся. Ніна навіть не роздивилася, чи гарна вона. Довгим поглядом провела Костю і кинула болісне:
— Щасти!
Як збігла сходами і як опинилися в парку — не пам’ятає. Вранішній парк був прекрасний... Ніна ридала ридма: від болю, від зневаги, від зради. Скільки вона так просиділа, хтозна... Раптом збоку почулося:
— Вам уже легше, ви заспокоїлись? Чим я можу вам допомогти?
Поруч сидів військовий, який щиро хотів її розрадити — мав біляве волосся, струнку постать і добрі очі.
— Вибачте, я хочу побути сама...
У його погляді Ніна зустрілася з розумінням і співчуттям. Ніякого глузування, лише бажання підтримати. І жінку прорвало. Вона плакала і розповідала про своє недовге життя, яке у світовому вимірі непомітне, бо вона лише піщинка у цьому світі, але не розуміє зради, а їй ще немає й тридцяти... Розповідала про донечку, про випускний, про своє місто, про маму, яка переймається її життям. Осіклася на півслові і побачила, що Віктор (так звали військового) уважно її слухає. Він теж — гість цього чудового міста і приїхав у відпустку провідати друга...
Випускний востаннє скликав гурт однокурсників у чудовому ресторані — старовинній фортечній будівлі на березі річки. Коли Ніна зайшла туди зі струнким молодим полковником, у її подруг округлилися очі і з них посипалися сотні запитань: «Де Костя? Що сталося? Чому військовий? І взагалі?..» Проте Віктор не відходив від Ніни, і дівчата не могли втамувати свою цікавість. А сама Ніна відбувалася коротким: «Потім, не зараз, це довго...»
Вони вальсували і виглядали дуже гармонійною парою. Ніна сумно посміхалася і сама крадькома вивчала Віктора, а він, здавалося, міцно приростав до неї. Жінка була вдячна: тут, на балу, вона не сама, не підпирає стіну і не ловить на собі співчутливих поглядів однокурсників.
Згодом Віктор їй освідчився, їх чекала величезна гамірна Москва. Ніна стала любленою і люблячою. І так тривало щасливих вісім літ... Яка радість була, коли народився Сашко — смішний такий, з допитливими оченятами. Віктор грався з ним, щойно вертав додому.
— Син, — гордо казав, — розумієш — син!
Ніна розцвітала і почувалася справжньою жінкою при цьому мужньому чоловікові. Пишалася його успіхами, створювала затишок в оселі, залюбки варила смачні обіди...
Якогось дня Віктор прийшов з роботи з температурою. Відпоювала його чаєм і просила, щоб відлежався, бо груди йому розривало від кашлю. Запалення легень — це не жарт. Але чоловік відмахувався: минеться, роботи багато, закінчується рік...
Потім усе було, як у моторошному сні. Віктор горів вогнем — ні імениті лікарі, ні дорогі медикаменти не допомагали. Вона тримала його гарячу руку, а він дивився на неї так, мовби хотів запам’ятати назавжди, навічно...
На вулиці самотньо переливалися неонові вогні, щезли останні перехожі, спало небо, бавилися у снах діти. Ніна запалила свічку і вдивлялася в усміхнений портрет чоловіка, очі якого закохано говорили: «Ти сильна, я вірю, ти зможеш, я люблю тебе!»
Вечірні сутінки спускалися на землю, ведучи за собою снігову круговерть. Сніжинки, як літні мотилі, снували в повітрі, витанцьовували біля засвічених ліхтарів, раптово злітали вгору чи тихо, навіть сумовито, лягали на землю. Тетяна теж сумувала, сидячи сама біля вікна, без світла. Переглядала своє життя, в якому найбільше дошкуляла самотність. Давно вже одна... Діти роз’їхались, та вона й сама лише нещодавно прибилася сюди з далеких країв. Гнула хребти на чужинців, заробила грошей — на старість вистачить. Але хіба зараз — не старість? Хіба то не вона заглядає нині у вікна і гніздиться сивою памороззю у косах, гіркими борозенками на губах і тьмяністю в очах?
