І дійсно, ніколи не забували, що він десь поряд. Зі страхом чекали ночі, не роздягалися. Галя нашвидкуруч збирала Ромка, щоб легше було втекти... І хлопчик ріс дрібним, заляканим, мав хворе серденько, але був єдиною радістю для Галі. Не мав потягу до книжок, а вона й не силувала...
Довго Галя носила і не знімала чорну хустку за татом, за мамою і за Дмитром. З’їла його злість і безперервна пиятика. Здавалося, що скінчилися всі її митарства, можна тепер спокійно сина плекати і самій мудрішати. Але взяв її у той час жаль до себе. їй здавалося, що світ відвернувся від неї і глузує з її недолугості.
Вперше свій біль і розпач Галя спробувала втопити в чарці осіннього дощового дня, такого, як оцей. Компаній не шукала, пила сама: вихилить склянку і дає собі обіцянку, що це остання, що більше ні одної не торкнеться. Влаштувалася прибиральницею, годила всім, але один косий погляд у її бік — і зраненою птахою мчала додому, і знову за своє «заспокійливе».
Коли підріс Ромко і став худий, як бадилина, Галина все припрошувала:
— Випий півкелішка, то краще їстимеш...
Потім вони п’яними очима дивилися один на одного і не знаходили розради. Заростала бур’янами хата, смутніла грушка, струшуючи жовті плоди, яких ніхто не збирав...
Ромко худими руками обійняв голову і знову сів на рипучий стілець. Сльози набігли йому на очі, поглядом він шукав найріднішого, щоб притулитися, пригорнутися, розрадити свій жаль. І спинився на грушці, що нагинала віття від вітру, наче хотіла його погладити по пелехатій голові. Він вибіг на двір, обійняв дерево, притулився до мокрого, наче в струпах, стовбура і прошепотів:
— Мама вмерла...
Засніжена московська вулиця мерехтіла хвилями химерних неонових вогнів. Падав легкий веселий сніг, підганяючи пізніх перехожих до своїх домівок чи святкових магазинів.
Наближався Новий рік. Ніна стояла біля вікна і байдуже спостерігала, що відбувається надворі. Сонно посапували діти, нагадуючи, що в квартирі вона не сама. Вранці Сашко заявлятиме, що має тісні черевики на ковзанах, а Оксанка мовчатиме і тільки крадькома погладить мамине плече...
Колеги на роботі вже приміряли на неї нові погони і жартома називали «генеральшею», але так не сталося. Наказ про високі погони досі лежить у шухляді, не виконаний. Ніні і тепер в голові чується зловісний грюкіт замерзлого груддя, що падало в яму, де назавжди залишився Віктор. Тоді каркало чорне вороння, іскристо осипався іній, а вона, збайдужіла і задерев’яніла, думала, куди поділося щастя, до якого вона так довго йшла?..
Її домашня вулиця була бічна, вузенька, з похиленим плотом. Туди важко було заїхати вантажівкою — тією, що привозила вугілля для опалення. Отож вони з мамою спершу носили його відрами ген від початку вулиці, а потім довозили одноколісною тачкою.
Квартира їхня була невеличка, з мокрими по кутах стінами, які довго нагрівалися. Тому, коли з Віктором перебралися на їхню московську квартиру, вона здалася їй раєм: простора вітальня, затишна спальня. А найбільше тішила кухня з електричною плитою, на якій можна було вмить приготувати їжу, економлячи час.
Ніна відразу звикла до шаленого московського ритму, до тутешньої мови. І до ласки Віктора, якої завжди так прагнула. Тепер Ніна знала: він був її першим і останнім коханням. Бо хіба можна назвати першим коханням Анатолія? Від нього вона, першокурсниця музичного училища, уже будучи мамою, чула самі образи і докори. Вночі припадала над колискою, а вдень, на лекціях, спостерігала, як Толя фліртував з їхніми однокурсницями. На одній студентській вечірці Ніна зважилася зробити невинне зауваження чоловікові — і тарілка з салатом полетіла їй в обличчя. Було боляче і соромно. І не лише їй: Анатолій тоді втратив більшість своїх прихильниць, яких уже не заворожувала ні його елегантність, ні музикальність, ні співучий баян у руках.
Ніна ростила Оксанку і продовжувала навчання в інституті. Часто просиналася серед ночі, особливо коли місяць заглядав у вікно і гладив її самотню подушку, а нічні цвіркуни закликали до кохання. Жінка вдихала запахи нічної матіоли і виразно уявляла лагідні очі молодого інженера з їхнього заводу, котрий не відводив від неї захопленого погляду. Ніби випадково появлявся на її стежці, на зупинці, а коли якось увечері привів за ручку з садочка Оксанку, яка крутилася навколо нього і заглядала в очі, Ніна не втрималася і запросила чоловіка на чай.
З того часу життя змінило барви. Раніше ніхто не дарував Ніні квітів, а тепер Костя приносив цілі оберемки, а ще — дорогі парфуми, іграшки для доньки, і мовчки милувався нею. Ніна мала чарівну посмішку, яку Костя любив найбільше, тому вона часто посміхалася йому, показуючи звабливі ямки на щоках. Щастя переповнювало молоду жінку, яка нарешті знайшла для себе і доньки міцне чоловіче плече...
Вони стрибали, як діти, коли Костя приніс ордер на квартиру, де була навіть дитяча кімната. Ніна вже приглядалася до штор, до килимків, але відклали все на потім, коли складуть державні іспити: обоє закінчували інститути — Костя у Києві, а Ніна — у рідному місті.
