Після молитви й поминального обіду Ясько підійшов до отця, щоб віддячити йому за похорон, за ті чесноти, які знайшов і назвав священик у його мамуні.
— Маю ще раз подякувати і розрахуватися з вами, отче.
— Так, так, Ясю. Вісім корців пшениці, — мовив отець.
— Але ж, отче... — Яськові кущуваті брови полізли догори.
— Ясю, ти ж знаєш, — вона того варта.
— Та так... Певно, маєте рацію...
Літо танцювало свій шалений танець: сипало квітами й зеленню, сіяло срібні роси, дарувало запашні ночі, сердито метало блискавиці, вергало громами, пестило сонцем і прохолодою.
Того дня полуднева гроза почалася геть несподівано. Кого застала в селі — всі притьма поховалися в хатах. Кого в дорозі — шукали прихистку під деревом чи стріхою. До розкішної акації, що хилила додолу свої заквітчані віти, наче опускала білу завісу, бігло двоє: юнак і дівчина. Пасмуги теплого дощу шмагали їх. Легеньке платтячко прилипло до дівочого тіла, окреслюючи струнку фігуру та високі груди. З пишних кіс стікала вода. Дівчина першою притулилася спиною до шорсткого стовбура і засміялася. Юнак щойно добігав, підставляючи непокриту голову рясному дощу. Чорні кучері обліпили чоло, виразні очі й красиве обличчя теж усміхалися. Він теж обійняв плечима стовбур акації і рвучко дихав, а його празникові штани наскрізь перемокли й нагадували обвислі мішки. «Напевне, вона нетутешня, — міркував собі хлопець, який був відомим сільським красенем і за яким сохла не одна дівчина. — Але ж гарна яка!» І йому вперше в житті забракло слів: не знав, як розпочати розмову...
— Шкода, дощ, здається, вже вщухає, — ледве витиснув із себе.
— Вам іще хочеться дощу? — засміялася у відповідь.
— Хочеться! Хочеться знати, хто ви і як вас зовуть?
— Я — фельдшер, і звати мене Ніна.
— А я — Євген, майбутній учитель. На канікулах зараз.
На обрії з’явилося різнобарвне коромисло веселки. Юнак і дівчина йшли грузькою дорогою, обабіч якої хилилося від вологи зелене колосся. Сіро-зелені маки кивали голівками, гублячи пелюстки, сині блавати гордо дивилися в небо і ніби благословляли молоде кохання. А воно прийшло несподівано, саме в розпал літньої грози під запашною акацією, коли вишня вода омивала юні постаті.
Сільські дівчата швидко оговталися після втрати першого парубка: надто гордою була його обраниця...
Євген постійно дарував Ніні квіти. Коли був удома, зрізав городні. Та найчастіше брав кохану за руку, вів до лісу чи в поле і обсипав оберемками пахучих польових дарів. Ніна просила:
— Не зривай квітів! Вони ж зів’януть і помруть, а зараз літо, і всім так хочеться жити, насолоджуватися життям.
— Добре, — згоджувався, — я плестиму тобі барвінкові вінки!
Дивно було дивитися, як юнак плете вінок, як вкраплює в нього лісові дзвіночки.
— Я дарую тобі цю прикрасу на знак вічної любові, в яку вплетено моє і твоє серце, — мовив чи то жартома, чи серйозно, проте урочисто.
— А я приймаю твій дар, — відповіла тихо і задумливо.
Терпко пахло материнкою і ялівцем, що розлого кущився на пагорбі. Сюрчав свою літню мелодію засоромлений цвіркун, що мимоволі став свідком обітниці кохання.
Літо дотанцьовувало свій танок. Сипало холодну блискучу росу, прикрашало першим золотом поля, кликало птиць у вирій. Лісові дзвіночки віддзвонювали останні акорди...
За селом біля акації стояло двоє — Ніна та Євген. Він повертався на навчання, вона його проводжала.
— Як хутко минуло літо... — мовила сумовито. — Я буду тебе чекати. Чи пам’ятаєш ти цей вінок? — вона вийняла з сумки ледь прим’яте барвінкове плетиво. — Тут вплетені наші серця... Чи пам’ятаєш? Лісові дзвіночки видзвонювали нам: «Люблю, люблю, люблю!»
Євген посміхнувся:
— Я все пам’ятаю: і грозу, і твоє мокре волосся, і наші росяні ранки, і цю акацію, і літо... наше літо.
Жіноча ланка проривала буряки під лісом. Робота була марудна. До села далеко, а тривожне сіре небо обіцяло грозу. Розімлілі, з обважнілими руками, жінки ліниво перегукувалися, щоб якось перебути день до вечора.
— Щось весіль у нас нема. Казали, Петро старостів шле до Юльки Горецької — але тихо, не чуть нічого — може, кинув її? І Маланка не віддається, хоча давно вже на порі.
— А справте мені весілля, — впівголоса обізвалася Катруся.
— Чи ти дурна, Катерино?! То яке має бути весіллє?
— А тут, просто в полі. Сплетіть мені вінок з кропиви й лопуха, а веренька буде за вельон. Дружок серед вас навибираю, співати весільних усі вмієте... Бо іншого в мене не буде, я його не заслужила: мама вигнала з дому, сестри відреклися. А я дуже хотіла весілля. Гарної сукенки, віночка з мирту, музик... — говорила якось байдуже, але з великою внутрішньою напругою. — То зробіть, як я хочу, будьте такі добрі.
Молодиці здивовано сперлися на сапи і не знали, чи це жарт, чи, може, справді таке бажання дивакувате...
