Оксана стояла ні в сих ні в тих. Важка коса тиснула на голову, руки шукали опори. Враз наринув на неї давній дівочий біль, що втілився в одному жалкому слові — сплечена. Вона відступила вбік, не знайшла сили посміхнутися і забрати свого чоловіка від тієї молодої досконалості. Присоромлена, помчала тоненькою стежинкою додому. Впала на ліжко і зайшлася ревним плачем. Біль краяв груди. Оксана крадькома дивилася у вікно: чи не доганяє її Богдан?.. За вікном цвіли її квіти... Біль не вщухав... Оксана мовчки підійшла до креденса і з карафки налила склянку горілки. Пила маленькими ковтками, ніби цідила своє горе, що нагнало її в мить чужої радості.
З того часу не вірила чоловікові, стала замкнутою і сукала думки, як нитку на веретено: «Я йому не пара, то навіщо тримаю його біля себе... А синочок же як?..» Все переплуталося їй в голові. Єдине, що рятувало — чарка, яка застеляла світ сивим маревом, притупляла біль. Оксана не дорікала чоловікові, не чула його пояснень і запевнень, що любить її, що синочок у них росте, що квіти в’януть під вікном без її турботливих рук. Ховалася в кукурудзі, пила, і пилок з волоті золотив її прегарні коси, які спадали на плечі. Повні смутку очі дивилися в літнє небо. Цього разу хміль не брав її. Враз до зболеної свідомості долинули чарівні слова...
На межі, понуривши голову, сидів Богдан і вкотре освідчувався їй у коханні:
— Оксанко, я тебе і тільки тебе люблю! Повертайся до нас, ми тебе чекаємо...
— Мамо, — плакав Михасик, — де ти, мамо?
Оксана стрепенулася і простягнула руки назустріч своїм найріднішим.
Леся, долаючи дрімоту, час від часу поглядала на дорогу. На долині сірим кожухом клубочився туман. Водій зосереджено вивчав маршрут. У задимлені вікна зазирав рожевий світанок. Різкий підстриб автобуса остаточно розбудив її. Митниця позаду. І це вже рідні кучеряві дороги, яких ні з чим не сплутаєш. Сонно посапували стомлені пасажири. Лесина сусідка Наталя клювала носом мало не у вікно. В салоні пахло мандаринами і кавою. Ось заблимав телевізор, передаючи ранкові новини краю. Леся спрагло слухала перші вісточки з рідної землі. Гарна ведуча повідомляла про розбійницький напад, про відкриття медичного центру, про покращення життя, про мажорні і мінорні настрої українців, про зниження рівня безробіття. Ого, як оптимістично! А чому тоді їх тут у автобусі повно — заробітчан, які повертаються до рідних домівок? Дехто назовсім, а більшість — лиш на трошки, щоб потім знову виконувати накази італійських сеньйор і сеньйорів...
Якийсь імпозантний пан розповідав про побудову міста його мрії, де так добре живеться йому і його родині. І де такий рай? Прислухалася, придивилася. Дуже знайома посмішка — десь вона її вже зустрічала. Ой! Підскочила і впилася очима в екран.
Її студентська весна. Дерева у парку плакали радісними слізьми, народжуючи перші зелені листочки. Вечори терпко пахли квітами. Верби опускали м’яке віття, приховуючи таємниці закоханих. Після лекцій, коли сонце йшло на спочинок, Леся поквапцем бігла в парк, де її чекав Арсен. Вони шукали вільну лавку, яка тимчасово була їхньою, нікого не бачили і не чули. Як це давно було!.. Арсен приносив їй квіти. Найчастіше тюльпани. Коли вдихала їхній густий запах, на щоках залишався темний слід від пилку.
— Дивись, як вони тебе зацілували! — сміявся хлопець і ніжно збирав губами той пилок.
Леся вчилася на лікаря. Хотіла тамувати біль і бачити радість в очах своїх пацієнтів. Арсен мріяв будувати нові міста.
— Лесю, це буде наше місто. Ми будемо у ньому жити. Ти народиш мені синів і будеш королевою.
— Але ж королеви нічого не роблять, а я хочу працювати. То як?
— Я побудую для тебе великий медичний центр і там буде твоє королівство.
— А ти ходитимеш з пузатим портфелем своїх проектів і я тебе рідко бачитиму?
— Ні, я хочу весь час бути з тобою поряд, — смуток уже блукав по його губах, але вона не помічала цього.
Мрії, мрії — замки на піску! Вони зруйнувалися одного теплого весняного вечора. Леся поверталася з чергування. День був не зовсім вдалим, і сон з ночі — похмурим. Наснилося, наче на кафедрі замість професора Ярового лекцію читав Арсен. Вона хотіла щось йому заперечити, але він швидко вийшов з аудиторії. Вона бігла, бігла за ним і не наздогнала — Арсен розчинився у натовпі...
Біля гуртожитку її перестріла гарно одягнута жінка.
— Ви Леся?
— Так? Ви мене знаєте? — усміхнулася довірливо.
— Авжеж, Арсен багато про вас розповідав.
— То ви?..
— Так, ви не помилилися — Арсенова мама, — у голосі жінки звучали зверхні колючі нотки. Вона весь час так дивилася на розгублену дівчину, ніби прискіпливо оцінювала її.
— Ви не випадково мене тут чекаєте... — тривожно здавило в грудях. — Щось із Арсеном?
— Ти вгадала, — перейшовши на ти, жінка нервувала. — Я довго тебе не затримаю. Скажу, може й жорстоко, зате коротко. Арсен наш єдиний син. Ти ще знайдеш собі відповідну пару. Не псуй йому життя і кар’єру. Ми тобі не раді. Я все сказала.
Коротко і жорстоко. Жінка швидко пішла, залишивши по собі легкий аромат дорогих парфумів.
