Осиний мед дикий полностью

У їхній школі з’явився новий учень. Чорнявий юнак з упертими карими очима. Тримався трохи відсторонено, не приставав до гуртів, вчився добре. В душу йому ніхто не ліз. Кажуть, мама його вже довго сиділа в тюрмі, а виховувала його тітка. Скромно одягнений, увічливий і сам по собі. Так і звикли до нього. Наді не бракувало уваги ровесників. І коли на перерві малий школярик вручив їй грубий конверт, довго з подивом крутила його в руках. Перші слова примусили почервоніти. Невідомий присвячував їй такі рядки, яких не читала навіть у книжках. Дочитуючи до кінця написане, була вражена: новий юнак, незнайомий, неговіркий, написав для неї цілий поетичний твір і пропонує їй свою дружбу. Вихована на кіно і літературі свого часу, Надя запротестувала. Та як він сміє! Та хто він такий і що собі дозволяє!

Листи приходили щодня. А відповіді — жодної. І коли Олег насмілився нарешті сам вручити їй чергове послання, розірвала його навпіл. «Не пиши більше і не свердли мене своїми чорними очима!»

Більше листів не було. Олег уникав її. А з часом все забулося і вивітрилося з молодої дівочої голови. Студентство, нові знайомства, і лише одна несподівана зустріч. Він — ще у солдатській шинелі, вона — безтурботна, гарна. Олег був знічений, неговіркий. Вона уникала його погляду. В безпредметній розмові ще вчувалася образа. Хлопець вже по-дорослому ділився радістю: мама повернулася із заслання. За розмовою швидко закінчилася їхня спільна стежка, з якої пішли різними дорогами. І сьогодні, блукаючи цим зеленим селом, милуючись старовинною церквою, огорненою травами, згадала — це його село. Поважній нині пані Надії стало цікаво: як поживає той юнак з її далекої юності? На якусь мить відчула себе тією капризною дівчинкою, що так безсердечно повелася з хлопцем. Цікавість узяла гору, і в першої ж жінки, котра йшла стежкою, Надія запитала:

— Вибачте, будь ласка, чи знаєте Ковалишина Олега?

— Звичайно, — приязно всміхнулася жінка. — Це наш колишній директор школи.

— Чому колишній?

— Та вже на пенсію пішов.

(«Люди, теж мені дівка — з пенсійним скрипом», — думала про себе.)

— А хто його дружина? Діти? Як йому живеться? — сипала запитаннями.

— Немає в нього ні дружини, ні дітей.

-Як?

— Та він і не одружувався ніколи.

— Чому??? — протягнула.

-Хтозна, різне люди говорили. Це особисте. Його.

Надія приголомшено замовкла.

— Та он він, на городі, сапає картоплю. Поговоріть, попитайте, — жінка з цікавістю оглядала Надію, що розгублено стояла. — Ви що, знаєте його?

— Так, вчилися в одній школі.

— Йому зараз подвійно важко, — вела далі молодиця. — Маму похоронив. Залишився сам...

Надія ще не знала, як вчинити, але ноги вже несли її до чужого плоту. Посередині городу орудував сапою чоловік міцної статури, з засмаглими руками, що вперто горнули землю. Перед очима постала перерва, розірвані аркуші листа і сповнені болю очі хлопця... Але ні, не може цього бути, це неглибоке, це як згадка юності... Хто став причиною його самотності? Чому одиноким журавлем живе? За хвилю Надія могла знайти розгадку. Але вона засоромилася самої себе. Чи в праві вона лізти в душу цьому чоловікові заради цікавості? Це, напевно, тільки його біда... Чи хотів би він впустити її в своє сокровенне зараз? Олег випростався і глянув у бік Надії. Жінка відсахнулася від плоту і залишила загадку своєї юності нерозкритою...

Гучно веселилася юнь, грали в «хустинку», витирали рясний піт від спеки, вихлюпували радість, бажали щастя молодим.

Посварений з літом вітер люто зривав жовте листя з дерев, а воно боязко, з шурхотом, лягало біля ніг каштанів, легко дряпало асфальт і мчало на другий бік вулиці, перечіпаючись на бордюрах.

Поправляючи волосся, з яким теж грався вітер, центром міста йшли дві усміхнені дівчини — студентки Віолета й Ірка. Притиснувшись одна до одної, ніби захищаючись від першого подиху осені, дівчата з відвертою цікавістю оглядали красивих юнаків.

— Простите, вы не Ромео? — співуче запитувала Віолка, блиснувши очима з-під окулярів.

Хлопець здивовано буркнув:

— Не в те століття попали. Чого шукаєте?

Проте дівчата були наполегливі:

— Простите, вы не Ромео?

— Ні, я звичайний Петро. І чекаю Марічку. Ви не за адресою.

Навпроти театру нервово походжав високий юнак з квітами в руках. Він дивився в бік дівчат, й Ірка зробила припущення, що вони нарешті знайшли того, кого шукали. Віолка тут як тут:

— Ми, наверное, вас искали. Вы Ромео?

Хлопець глузливо глянув на дівчат:

— Ви що, з грушки впали? — не дуже ґречно відповів і покрутив пальцем біля скроні.

Знову не той!

— Слухай, Віолко, вони нас сприймають за легковажних метеликів, які пурхають, зазираючи в очі чоловікам. Йдемо додому, немає тут Олиного принца.

Оля тим часом лежала в ліжку з температурою і замість неї на побачення пішли дівчата. «Ну хоч опиши, який він, змалюй!» — просили подругу. Оля посміхнулася, піднявши вгору очі: «Ой, він чудовий, високий, з грецьким профілем. А як читає поезію! Модний, інтелігентний — ну Ромео ж!»