Дівчата вже померзли. Місто засвітило ліхтарі. Дорогою додому вони помітили самотню постать юнака, який, вочевидь, довго когось чекав. Він нервово м’яв у руках пізні айстри, що біліли в сутінках. Був невисокого зросту, з білявим чубчиком, тонким обличчям і типовим профілем, одягнений у прогумований плащ.
— Слухай, Віолко, давай ще цього спитаємо, а тоді вже підемо додому. Зранку ж пари, сольфеджіо в Чернова...
— Вибачте, ви бува не Ромео? — мляво запитала Ірка.
Хлопець рвучко обернувся, очі приязно блиснули:
— Так, я Ромео.
—
— Ми вже підняли на ноги всіх місцевих хлопців — і жодного Ромео серед них не надибали, — додала Ірка. — Ходімо, бо вже пізно. Ваша Джульєтта захворіла, то ми вас виглядаємо цілий вечір, померзли уже.
— Що з нею? — чемно запитав хлопець.
— Основний інструмент підвів — горло. Осінь зараз, а для диригента головне не застудитися. Як тоді заспіваєш про велике кохання чи родинні чвари ваших предків? — жартували. — Звідки таке рідкісне ім’я?
Хлопець загадково посміхнувся:
— Взагалі, я Роман, але для близьких — Ромео. Знаєте, хочеться чогось надзвичайного. Кохання, чистої дивної дівчини з великими очима і романтичною вдачею. Здається, я її знайшов.
— Чудово, тільки не наслідуйте сюжет Шекспіра. Наша Оля романтична, але земна, і живе у двадцятому столітті. А завтра у нас сольфеджіо в Чернова, який любить сиплим голосом співати романс «Не искушай меня без нужды».
— Я розумію і люблю романси, а сам граю на баяні.
— О, а ми думали, звідки така древня романтика, — засміялися подруги. — Джульєтта ваша живе у другому під’їзді в п’ятій квартирі. Щасти вам!
Біля гуртожитку дівчата довго реготали, аж присідали.
Вітер розтріпував коси і сміявся разом з дівчатами. Молодість, студентство...
Оксана з невимовною тугою дивилася на букет гладіолусів, який стояв на столі. На одному стеблі квіти вгорі полум’яніли, а внизу — помирали, згортаючи червоні пелюстки. «І в мене так, — думала Оксана. — Щось відмирає, а щось із глибини душі рветься до сонця, борсається, протестує». Тремтяча рука звично намацала склянку з горілкою, трохи потримала, вагаючись, і швидко піднесла до губ. За вікном сумно шуміли обірвані вишні. Жінка мерщій побігла в кукурудзу — ховати свої безвихідь і безвольність...
Оксана любила людей і життя, хоч внутрішня скутість заважала їй розкрити себе справжню. Вона прагнула водити гаївки, але ніколи не ставала в коло — боялася здатися журавлем із підбитим крилом. «Сплечена», — казали про дівчину люди, шкодуючи її. Вона рідко ходила на музики, і завжди стояла десь у куточку, прикриваючи довгим кінцем хустки скалічене плече. Хлопці якщо й запрошували її до танцю, то лише з жалощів. Щирих подруг Оксана не мала, свій біль тамувала в собі... Тільки коли була сама вдома, розплітала розкішне волосся, що важкими хвилями вкривало спину. Сяючі очі зазирали до дзеркала — звідти на неї дивилася чарівна дівчина з лагідною усмішкою і терпким смутком, який проступав у синяві очей. «Гарна я! Гарна! І матиму гарну долю», — думала тоді Оксана, випростувалася, заплітала косу і була, як усі, — молода і красива.
І доля таки знайшла її! Високий і стрункий Богдан не помічав її вади, не слухав людей. Бачив лише віддані очі, чув тихий голос і намагався ласкою та добрим словом розігнати затаєний сум. Для Оксани мовби небо відкрилося. У господі в них було, наче у раю. Хата стояла закосичена дивними квітами. Ось уже й синочок знайшовся... І всюди Оксана встигала — робота у руках їй аж горіла.
На весілля до сусідів зібралися ще звечора. Оксана випрасувала чоловікові сорочку, а собі — плаття. Вранці обоє святково вдяглися. Вона закрутила свою чудову косу пишним кошиком і не ховала її під хустку — вірила, що Богданові так до вподоби.
Прийшли веселі, зичили молодим добра, перегукувалися зі знайомими — як звикле на весіллі. Заграли музики. Оксана чекала, що чоловік поведе її до танцю — він у неї такий гарний, і сорочка дуже йому пасує! Вже й руку зібралася простягнути, аж... Богдан відірвався від неї, подався до гурту дівчат і першим вивів у коло Наталю — струнку, як тополька, певну своєї вроди. Вони так чудово танцювали, що ніхто з гостей навіть не наважився до них приєднатися.
Богдан забув про Оксану, забув, де він. Дівчина, мов лоза, обвила його плече. Танцювали, наче зачаровані... Вже й молодиці переглядатися почали, а музики все затягували танець. Богдан невідривно дивився на Наталю, ніби вперше бачив таке диво...
