Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свiй план помсти й виїхав iз Сарою кудись на пiвдень, тому вiн i зупинився на тому, що Гершко повернувся з Турової назад до Лисянки.
Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за цi кiлька днiв мiцно здружився, також переконував його в цьому.
Коли ж парубок довiдався, що ляхи намiрились зiбратися в Лисянцi й кинутися звiдти передусiм на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в цiлковиту впевненiсть.
Тепер вiн хотiв якнайшвидше дiстатися до Мотронинського монастиря, щоб звiдти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рiдного села та залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усiєї недовгої дороги.
Увечерi Залiзняк iз своїми супутниками прибув до монастиря, i Петро вирiшив наступного ж ранку переговорити з полковником про свiй намiр.
Звiстка про зухвалу вимогу Мокрицького, надiслану Мельхiседековi, розлетiлася з надзвичайною швидкiстю по всьому монастирi. То був дзвiн на сполох, що примусив захвилюватись, дзвiн на сполох, який сповiщав про наближення страшного лиха. Петра ж ця звiстка приголомшила ще дужче, нiж iнших: вiн зрозумiв — це початок, i кожна згаяна хвилина може коштувати життя близьким, дорогим серцю людям.
Цiлу нiч не склепив вiн очей вiд хвилювання й нетерплячки, а, вставши вранцi, вибрав слушну хвилину i пiдiйшов до Залiзняка.
— Пане полковнику, — мовив вiн, низько вклоняючись, — чутка пройшла, що превелебний отець iгумен дiстав позов вiд Мокрицького?
— Так! — вiдповiв Залiзняк.
— Виходить, ляхи вже починають розправу?
— Якщо вже не почали…
— I перша на їхньому шляху Лисянка.
— Авжеж!
— Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з Неживим, а то ж там боронитися нiкому: всi хворi, старi, та малi, та жiнки…
— Твоя правда, парубче! — заклопотано заговорив Залiзняк. — їдь негайно, треба заздалегiдь десь переховати жiнок та старих… особливо жiнок… Умов отця Хому приїхати сюди… та хай вiн бере з собою неодмiнно й сестру твою Прiсю, на лихо собi вона така гарна, то вже її не помилують ляхи… Я про охорону села потурбуюсь… а козакiв у нас вистачить i на пiв-Польщi! То вирушай же не зволiкаючи та привези сюди i. Прiсю, i отця Хому… Пам'ятай, що її ждуть найгiршi муки!
Петро попрощався з Залiзняком i зразу ж вирушив разом з дияконом у дорогу.
Минув тиждень вiдтодi, як приїхав Залiзняк, i що не день надходили новi й новi пiдтвердження його слiв.
Щодня прибували втiкачi з близьких i далеких сiл українських i розповiдали про звiрства унiатiв, ляхiв.
Залiзняк раз у раз виїжджав з монастиря, iнодi сам, iнодi з Найдою, з котрим вiн часто радився наодинцi в його вiдлюднiй келiї. Iнодi вiн не повертався й ночувати в монастир.
Уся братiя монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до Залiзняка, особливо ж отець Аркадiй i отець Антонiй.
Мельхiседек теж не дрiмав.
З гарячковою поквапнiстю поспiшав вiн ужити всiх легальних заходiв, щоб зупинити дiї ляхiв.
Вiн одiслав Мокрицькому рiзку вiдповiдь, у котрiй переконував його облишити свої намiри, бо вони можуть призвести до фатальних наслiдкiв, якi впадуть на голови порушникiв миру й справедливостi в державi.
Вiн надiслав листи до комендантiв форпостiв на Днiпрi, благаючи їх не чинити утискiв православним, що їдуть у релiгiйних справах до Переяслава, до свого єпископа.
До кожного з цих листiв вiн приклав копiю королiвського декрету; такi ж копiї вiн розiслав i в найближчi мiстечка та мiста для оголошення населенню.
Через те що в монастирях не було спецiальних писарiв, то вся братiя, котра вмiла писати, засiла за цю роботу. Таких мастакiв було небагато, i тому сам Мельхiседек просиджував днi й ночi з пером у руцi. Та всi його старання не мали й найменшого успiху. Мокрицький нiчого не вiдповiв на його листи, а, неначе глузуючи з слiв iгумена, кинувся ще з бiльшою лютiстю на православних. Начальники форпостiв порадили Мельхiседековi вдатися до вищої влади, а в мiстах не дозволили оголосити королiвських декретiв.
Усi цi невдачi не вбили невтомної енергiї Мельхiседека; в душi його ще жеврiла надiя на ухвалу варшавського сейму, й, незважаючи на всi погрози ляхiв, вiн готувався до нової подорожi у Варшаву. Але братiя монастирська втратила надiю на мирне вирiшення справи. Гiркота кривд, утискiв i мук, що їх зазнавали в Польщi православне духiвництво й весь православний народ, сповнювали їхнi душi страшною образою, i образа ця шукала iншого виходу.
По всiх келiях потай вiд отця iгумена точилися таємнi розмови, в монастирських льохах переховувалися якiсь барила й мiцно зав'язанi паки.
А тривожнi звiстки тим часом усе ширились i ширились.
Був паркий лiтнiй вечiр. Небо, обкладене з усiх бокiв чорними хмарами, кидало синювату мертву тiнь на землю, що застигла, чекаючи страшної грози.
Жоден листок не ворушився на деревах, нерухомо застигло повiтря, й, незважаючи на те, що не вiдчувалося кругом i найменшого вiтерця, важкi чорнi хмари, прорiзанi бiлими клуботливими звивами, поволi випливали з захiдного боку неба й застилали весь небосхил.
На землю насувалася чорна тiнь.
