— Навiщо ти залишив нас, господи! — простогнав нарештi Мельхiседек, одриваючи руки вiд обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крiсла.
— Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самi пильнували, аби тiльки бути покiрними й довготерпеливими! — промовив глухо Залiзняк.
— Не нам належить кара: "Менi вiдомщення, i аз воздам", — суворо вiдповiв Мельхiседек.
— Умерти, братiє, умерти всiм! — простогнав старець Єлпiдифор.
— Всiм умерти, але вмерти немарно! — гнiвно вигукнув Залiзняк. — Правда, чесний владико, господевi належить вiдомщення, але знаряддям своєї помсти вiн обрав нас i ми мусимо виконати волю його!
При цих словах молодi ченцi заворушилися.
— Так, правда, владико й отче наш, — палко заговорив Аркадiй, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав вiд глухого обурення. — Чи не сам господь сказав через Самуїла Сауловi: "Я згадав про те, що вчинив Амалик Iзраїлевi, як вiн став йому на дорозi, коли вiн iшов з Єгипту. Тепер iди, й порази Амалика, й знищи все, що є в нього, i не давай пощади йому, але побий смертю вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!" I згадай, пречесний владико, чи не вiдступив господь вiд Саула, коли Саул пощадив єдиного царя амаликитянського. А чи не гiршi за амаликитян ляхи? Чи не в єгипетському полонi ми перебували й перебуваємо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! I не соромляться переслiдувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жiнок та дiтей! Нi, чесний владико, воiстину вони в стократ гiршi за всiх амаликитян, фiлiстимлян i амореян, покараних господом. Смерть їм усiм, вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!
— Не проти чоловiка согрiшили вони, а проти духа святого, — палко пiдхопив Антонiй. — I немає їм пощади нi на землi, нi в небесах!
— Немає пощади! Ударила година справедливої помсти! — полум'яне вигукнув Найда. — Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його…
— Безумцi! Зупинiться! Що ви говорите! — скрикнув Мельхiседек, простягаючи до ченцiв руки. — Хай не баламутяться серця вашi! Вiруйте в милосердя боже; я завтра ж поїду до Варшави. Ще надiюся на заступництво Росiї… ще…
— Заступництво Росiї не привело нi до чого, — перебив його Залiзняк. — Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тiльки надiятися на зброю Росiї, лишилося виконати те, про що говорили тобi…
Страшний грiм вдарив над самими головами присутнiх i розкотився грiзним трiскотом по всьому небосхилу.
— Ось голос, що кличе нас i нагадує про помсту! — урочисто мовив Залiзняк, здiймаючи до неба руки. — Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Нi, всi засоби вже випробувано, зостався тiльки один, котрий уже не раз рятував нас i вiру нашу, — шабля козацька: вона не зрадить i тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всiх, всякого стану й преложенства' людей, — чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тiльки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ех, якби нам тiльки грамота! Адже вiд цього паперу залежить усе: майбутнє України, порятунок вiри, порятунок усього святого для нас! Пiвжиття вiддав би за цей папiр — i нема де його взяти!
Останнi слова Залiзняк мовив з особливою палкiстю.
Мельхiседек здригнувся i пiдвiв похилену голову.
— Превелебний отче, ти ж усе життя своє поклав за врятування вiри, — гаряче говорив Залiзняк. — Ти — пастир наш: ми продовжуємо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми своє життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од царицi… хоч…
— Спинися! Що ти говориш? — збуджено скрикнув Мельхiседек, простягаючи до Залiзняка руку, немов хотiв стримати слово, що ладне було зiрватися з його уст. — Годi… годi!.. Залiзняк замовк, мовчав i Мельхiседек, але видно було, що слова Залiзняковi глибоко його схвилювали.
— Iдiть з миром, братiє, - промовив нарештi Мельхiседек уже спокiйнiше. — Стоятимемо твердо й покладатимемо надiю на бога: без волi його не впаде й волосина з людської голови. Хай же не бентежаться серця вашi, йдiть i молiться. Довлiє кожному дневi злоба його.
Нiхто не посмiв заперечити архiмандритовi: всi мовчки один за одним пiдiйшли до нього пiд благословення i вийшли з келiї.
Мельхiседек лишився сам. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, потiм глибоке зiтхання вирвалося з його грудей i голова схилилась на руки.
— Звершилося, — прошепотiв вiн беззвучно й знову застиг нерухомо в своєму високому крiслi. Тупий, безпросвiтний одчай важким каменем налiг на його душу й нiби скував усе тiло. Якийсь час сидiв вiн отак нерухомо, без думи, без почуттiв, немов скам'янiлий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всi засоби вичерпано й мирний шлях не приведе нi до чого?"
