Наляканi страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли навколо своїх гнiзд, то забивалися пiд покрiвлю дзвiницi, пiд карнизи церков i будинкiв.
Гудiв монастирський дзвiн, сповiщаючи про кiнець вечернi. Люди юрмилися в дворi Мотронинського монастиря й, чекаючи виходу отця iгумена, тихо розмовляли мiж собою, переказуючи жахливi новини.
Та ось останнiй стогiн дзвона завмер у нерухомому повiтрi; з церкви ринув натовп прочан, а слiдом за ним показалася могутня постать архiмандрита з хрестом у руках; за iгуменом iшов Залiзняк, а за ним уже сунула чорною валкою i вся монастирська братiя.
Побачивши отця iгумена, всi, хто був у дворi, дуже захвилювались: однi почали протовплюватись до Мельхiседека, кваплячись пiдiйти пiд благословення, iншi ставали на колiна, падали перед ним ниць… Почулися стогони, плач, iстеричнi зойки.
— Гинемо, отче! Гинемо! — волали люди. — Смертна година наближається… Порятуй… помилуй… i захисти!..
Рука Мельхiседека, що високо тримала хреста, помiтно здригнулася; скорботний погляд його пробiг по головах убогої пастви, яка простягала до нього в останнiй надiї руки, i серце його стислося вiд невимовної муки.
— Братiє моя возлюблена! — заговорив вiн, задихаючись од хвилювання. — Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се єдиний захист наш, — високо пiдняв вiн над головою великого хреста з розп'яттям. — Сим переможемо!
На темному тлi неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу, що стояв на колiнах. Почулися слова молитви, зiтхання, стогони… Усi схилилися перед сяючим хрестом.
— Не втрачайте ж надiї, стiйте твердо, спокус i погроз не бiйтеся, — говорив Мельхiседек. — Господь пошле i захист, i покров тим, хто покладається на його ласку. Ще не вiдома нам ухвала сейму; росiйська цариця, а з нею й iншi держави клопочуться за нас. Надiйтеся ж на господа й вiруйте, яко вiн сам гнаним за вiру є захисник. Але путi господнi невiдомi, — з грудей Мельхiседека вирвалося скорботне зiтхання, та голос його звучав твердо й упевнено, — i якщо хоче вiн, щоб ми постраждали за святу вiру нашу, на те його свята воля! I ми не вiдступимось вiд неї заради благ i радостей свiту, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова господнi: хто перетерпiв до кiнця, той спасенний буде.
У вiдповiдь на слова отця iгумена звiдусiль почувся голосний плач.
Похмурий стояв Залiзняк поруч Мельхiседека, не смiючи перервати його слова, i тiльки поглядав мовчки з-пiд насуплених брiв на натовп, що ридав, стоячи на колiнах.
Коли нараз до слуху всiх присутнiх виразно долинув кiнський тупiт, i за кiлька хвилин у двiр монастирський влетiв укритий курявою вершник.
Осадивши свого змиленого коня, верхiвець зiскочив з сiдла й, пiдiйшовши до Мельхiседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцевi iгуменовi:
— Од його превелебної мосцi єпископа Георгiя з Варшави, — i подав Мельхiседековi запечатаний пакет.
Рiзким рухом зiрвав Мельхiседек з пакета товсту воскову печать i, розгорнувши папiр, почав читати його…
Натовп, що юрмився на подвiр'ї, нараз завмер.
Сотнi очей стежили за отцем iгуменом.
А вiн не одривався вiд списаного аркуша паперу.
Запала хвилина напруженої мовчанки, що збiглася з лиховiсним затишшям, яке охопило природу.
Нараз обличчя отця iгумена вкрилося смертельною блiдiстю, папiр випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Вiн ухопився руками за голову, похитнувся i впав би навзнак, якби його не пiдхопив Залiзняк.
Миттю вся братiя оточила отця iгумена.
— Що сталося, отче? На бога! — почулися з усiх бокiв розпачливi голоси.
— Гнiв божий… кара! — насилу вимовив Мельхiседек. — Сейм закiнчився, прохання нашi всi вiдхилено, й декларацiї милостивої царицi та iнших монархiв, за нас чиненi, залишено без уваги!
Зойк жаху вирвався з грудей присутнiх i прокотився над юрбою, i в цей час долинув здаля глухий, затаєний гуркiт грому… Слiдом за ним ще i ще…
Жах опанував мешканцiв монастиря. Страшнi пориви вiтру налiтали на юрбу, що зiбралася в дворi, зриваючи хустки з голiв жiнок, куйовдячи волосся, рвучи одiж, i з диким свистом мчали далi, нагинаючи дерева, здiймаючи перед собою стовпи куряви.
Обливаючись слiзьми, падали селяни на колiна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змiшались iз стогоном столiтнього лiсу. Удари грому посилювались, небесне склепiння двигтiло й, здавалось, ось-ось упаде на землю…
Мигнула блискавка, й небо загорiлося з усiх бокiв.
Хитаючись i спираючись на руку брата Аркадiя, пiднявся Мельхiседек по схiдцях монастирського ганку; за ним iшли Залiзняк i старша братiя.
Ввiйшовши в келiю, Мельхiседек мовчки опустився у своє крiсло й затулив обличчя руками; отець Єлпiдифор сiв на лаву й похилив голову на груди; Залiзняк, Найда, Аркадiй i Антонiй стояли похнюпившись бiля вiкна. Нiхто не зважувався порушити тишу цiєї страшної хвилини. Глибокi сутiнки, що сповнювали келiю, часом прорiзували яскравi спалахи блискавки й на мить усе осявалось бiлим свiтлом, а потiм густий морок знову повивав нерухомi постатi.
