— Воiстину, ясновельможна панно, — вiдповiв низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освiтлений промiнням вечiрнього сонця. — Я колишнiй служитель вiвтаря, диякон Воскресенський; губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого, отця Антонiя, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелiв зацькувати його псами… Пошматували смердючi пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i пiдпалив її. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем несла до неба нашi останнi молитви.
— Годiї — спинила його вражена до глибини душi панна. Вона була надзвичайно блiда, а очi її блищали сльозою. — Годi про цi страхiття; розповiдi про них падають на моє серце вогнем. А як же їх бачити чи пережити душею! Бiднi ви, бiднi страдники! У вас усi втiхи вiднято, й лишилася замiсть них сама помста. Та чи радiсть вона, друзi? Нi! Зойк знiвеченого життя, крик останньої боротьби! Ох, братове мої, не пiддавайтеся ви цiй утiсi, вона п'янить, але не дає сили й стiйкостi в боротьбi!.. Треба всiм з'єднатися й дiяти спiльно, щоб визволяти себе з лядської неволi й захистити вiд латинян святу православну церкву.
— Слова твої, ясновельможна панно, сама iстина! — зарокотав октавою диякон i зупинився. — Та плоть немiчна й прагне воздати кожному по дiлах його…
— А що ж, братове, нового нiчого немає? — заговорила знову пiсля короткого мовчання Дарина. — Чи не вгамовуються в своїх звiрствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнiрства латиняни?
— Де там соромляться! — мотнув головою диякон. — 3 кожним днем гвалт над простим людом росте… Що виробляє канiвський Потоцький, то й пекло не нахвалиться… А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирiшили викоренити гайдамакiв, а понеже в кожному хлоповi вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопiв.
— Ой, останнi часи надходять! — зiтхнув один iз старiших селян, що сидiв у кутку.
— Пропадемо всi, коли нiхто не подасть допомоги! — заговорив другий. — Он у нас, у Барi, зiбралося шляхетне панство… конфедератами себе величає: пани їздять iз псарями, п'ють, бенкетують i гвалтують…
— Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбої… а про церкви й казати нема чого: з конфедератами їздять ксьондзи, — старенькi церкви просто палять, а кращi повертають на костьоли, — пiдтвердив перший.
— Плач стоїть на рiках вавiлонських: ридає мати невтiшно за дочкою i роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, — обiзвався диякон.
— Ох, багато нещасного люду по лiсах та яругах i тепер з голоду пухне… а що буде взимку? Одним вовкам-сiроманцям пожива, — докинув київський жебрак.
— Господи, не попусти! — сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до слiз. — Слухайте, братове, — почала вона, опанувавши себе. — Я вас порадую добрими вiстями: отець Мельхiседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до царицi просити її пресвiтлу милость подати вам, нашим братам єдиновiрним, оружну допомогу i вирвати святi православнi храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебнiй мосцi, отцевi iгуменовi Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обiцяла всякi милостi.
— Хай не зайде сонце в її державi i хай укриються славою днi її на многi лiта! — проголосив диякон.
Усi пiдбадьорилися й повеселiшали.
— Пошли їй, господи, всякого щастя!
— Дай, боже, їй вiку довгого!
— Ех, якби вона й нас забрала од ляхiв!
— Одна в нас думка, щоб бути всiм укупi, як колись! — посипались з усiх бокiв побажання.
— Тут ось що, — заговорив київський жебрак. — Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всiх лiсах i байраках, по всiх степах i руїнах, по всiх селах i мiстечках пiшла одна поголоска, а занiс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-пiд тої гори чернець, виходить, переплив море-киян i прибився до нашого краю та й пророчить, що нiбито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем пiд прiзвиськом Найда… i що як знайдуть його, то вiн знову вiзьме в руки меча й визволить увесь край i вiру од лядської неволi! То ось ми i йдемо розшукувати там славного лицаря.
Дарина слухала мiстичну розповiдь жебрака, створену народною фантазiєю, та при словi "Найда" вона здригнулась i вiдчула, що в неї самої з цим iменем є якийсь таємничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, — цей мiф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тiльки й може ждати визволення вiд таких, як вiн, героїв, що давно зiйшли в могилу…
— Ну, вiдпочивайте ж, — сказала панна й пiдвелася, привiтно вклонившись. — Потомилися ви, намучилися, то спочиньте… Якщо схочете, то перебудьте в мене денькiв зо два, а то й зо три. А потiм i я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду…
