— Пошли, господи, тобi, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тiльки душа твоя бажає, - загомонiли зворушено потайнi гостi.
Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечiр уже зовсiм догоряв; на небi боязко засвiчувалися зiрочки; лiс чорнiв темною безформною масою, а внизу, серед клубiв мороку, вiдбивалися в ставу два блiдi червонуватi вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичi. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею… Вiд неї вiяло холодною вогкiстю.
Дарина пройшлася разiв зо два темною алеєю, щоб остудити нiчною прохолодою схвильованi груди i втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрiшнiй жар i наркотичний аромат, що линув од квiтникiв, дратували їй нерви. Уривки картин тортур i страхiть, якi розлилися по краю широкою хвилею, вир мiнливих вiдчуттiв, рiй несподiваних думок… i серед цього хаосу — образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфiнкс, — все це хвилювало й збуджувало молоду кров.
Дарина сiла на лавi пiд широколистим кленом i задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, лiпше сказати, не зазнала зовсiм особистих тихих радощiв i мирних утiх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ятає нiжнi материнi пестощi, в родинi їхнiй не було нiякої близької родички, котра могла б заступити сиротi матiр, а тому Дарина й зосталася коло батька подiляти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала i в Варшаву з дорученнями вiд Малоросiйської колегiї, i на Запорожжя з наказами вiд генерал-губернатора… Вiд цих мандрiв, сповнених тривог i прикростей, вона останнiм часом стомилася, вiдчула потяг до тихого життя в мирних клопотах i зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторi, ближче до святої обителi, але, на диво, знову потрапила не в смугу тишi й особистих душевних радощiв, а на рубiж розбурханих стихiй, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.
— Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? — хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, i якась незрозумiла тривога стиснула їй серце.
— Що там? Я тут! — обiзвалася вона голосно й квапливо пiшла на поклик. За поворотом дорiжки зустрiла її дiвчина-покоївка i сказала, що якийсь посланець привiз паннi листа вiд його високопревелебної мосцi отця архiмандрита.
— Де ж той лист? — стурбувалася Дарина й знову вiдчула, як у її серце вп'ялося холодне жало.
— Ось! — i покоївка подала їй великий пакет.
Дарина, охоплена якимсь лиховiсним передчуттям, майже прибiгла у велику свiтлицю, де горiли на столi двi восковi свiчки, а в кутку, перед кiотами, мерехтiли три високi лампади; вона зiрвала з пакета печать i почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.
Спершу Дарина була зацiпенiла вiд жаху, гадаючи, що лист сповiщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому iменi свого батька, а в приписцi стояло, що нi з столицi, нi з Переяслава нiчого нового поки що немає. Дарина почала спокiйнiше, слово по слову, розбирати писання.
Архiмандрит сповiщав, що вiн одержав скорботного листа вiд iгуменi жiночого Пречистенського монастиря, од чесної матерi Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують i вже роблять спроби заволодiти монастирем i повернути його на латинський кляштор, що вони пробують пiдкупити її, матiр iгуменю, та матiр економку i панотця iєромонаха, обiцяють вiдпустити всiх черниць з миром i дозволяють навiть забрати з собою православнi святинi; але якщо монастир у своєму дикому безумствi опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом i не помилувати вже тодi нiкого. "Внаслiдок цього, — додає iгуменя, — iде в обителi вагання, бентежиться дух i немає жодної сильної душi, яка б укрiпила переполоханi тут нашi душi".
У своєму листi архiмандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання iгуменi, при цьому додане, i сама своїм палким, пройнятим вiрою словом змiцнила в них надiю на господню ласку. Вiн же, з свого боку, напише i найяснiшiй царицi, щоб заступилася за одновiрцiв i не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати i її батьковi, щоб поспiшив до неї в монастир.
Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк i слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись i напружувати думку майже на кожному словi. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сiє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповiсть тобi, вельможна панно, ширше й про стогiн нещасних черниць, i про моє молiння".
Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв.
Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але Дарина, заглибившись у читання, нiчого не чула… Нарештi прибулий ненароком чи з намiром кашлянув.
