Панна здригнулась i, обернувши до вхiдних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвiрка… Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд несподiванки: перед нею стояв Найда!
— Ти? — радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко пiдвелася з мiсця й мимоволi подалася вперед. — Звiдки? Як? — Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена, збентежена, з листом iгумена в руках.
— Мене прислав до твоєї милостi, ясновельможна панно, превелебний отець i молiльник наш iгумен печорський, — вiдповiв, шанобливо вклонившись. Найда.
— Справдi… так… Вiн пише про це… — отямилась дiвчина й почервонiла ще дужче. — Але я не сподiвалася побачити… Я гадала, що тебе вже немає тут… ми були з батьком ще раз у Печерах… i не бачила тебе…
— Я нiколи не виходжу з своєї келiї… ранiше я стояв коло ящика з свiчками, а тепер попросив, щоб мене увiльнили вiд цього послуху… Я сьогоднi вперше виїхав… Але де ясновельможний пан, батько твiй? Отець iгумен наказав передати йому уклiн…
— Батька немає… вiн поїхав у справах вiйськових на лiвий берег i досi ще не повернувся.
— То ти тут сама?
— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.
— Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив iнок.
— Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан iгумен пише, що ти маєш щось на словах менi передати.
Дiвчина знову сiла на своє мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати паннi про утиски, якi чинять ляхи жiночому Лебединському монастиревi. Вiн сказав їй, що отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi київському, прохаючи його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз знайомих осiб польських, щоб вони "в сьому дiлi допомогу тому монастиревi чинили та оборонили його од зазiхань латинян".
Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгi вiї були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини.
— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, i не знаю, коли вiн повернеться… А мого слова не послухає нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?..
— Немає нiяких вiстей!
— От i батько поїхав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать — не знає, тiльки думка була, чи не на Польщу.
— Нi, панно, на це мало надiї, - вiдповiв чернець. — Москвi немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б.
— Ну, вони їй не страшнi, та й батько завжди казав, що Росiї бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег.
— Про це нема чого й сперечатися… i буде це напевне… та тiльки тодi, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.
— Доки сонце зiйде, роса очi виїсть! — зiтхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?
— Руїна, — похмуро вiдповiв чернець.
— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. — Тепер пiдiймається таке повстання, яке було за славної пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Україну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цiєї останньої надiї, без якої вже немає менi щастя на землi!
У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину.
— Авжеж, — пiднесено говорила дiвчина, — тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в своїй келiї й не знаєш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк… Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.
— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.
— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Українi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi ховається од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Україною, тодi, — натхненно говорила Дарина, — всi зберуться до нього, загримить давня слава України, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть її вiд Польщi, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долi!..
— Звiдки вони довiдались про моє iм'я?.. Навiщо сплели його з цiєю казкою? — схвильовано промовив чернець.
