Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, їй здавалося — iще одна хвилина, i вона почує од ченця щось фатальне i таємниче, те, що вiн берiг у своєму серцi пiд складками цiєї холодної ряси… I вiд цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.
Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.
Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесiвської будови.
— Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! — заговорила стара грубим рипучим голосом. — Дозволь менi свою ручку бiлу, скажу тобi всю правду, — що було з тобою, що жде тебе i що в мислях має той, на кого думаєш.
Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у неї в думках i пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке її мучило.
— Не бiйся, такої циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого ока нiщо не сховається, — провадила стара, — всяку глибину воно осягне, землю й камiнь проб'є, а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке зiлля з того може вирости… — I вона блиснула очима на Найду. — Дозволь ручку.
Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але, поборовши себе, вiдповiла, нарештi, спокiйно:
— Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя.
— Добрий розум дав тобi господь — i пановi обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблукаєш по нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiскається, як пiд добрим молотом пiдкова.
— Ходiм, стара, — рушила до ганку Дарина, — я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.
— Постривай хвилинку: милосердя твоє вiдоме по всiх лiсах i яругах… сестрою тебе лiсовики вважають… А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не тiлом тiльки, а й духом… усi тебе благословляють… та ось тiльки горе, що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси тої й загартованi серця м'якнуть.
— Бог з тобою, стара, — усмiхнулася Дарина, — яка з мене красуня. Тiльки й того, що не страшно дивитися.
— Ой, не лукав! Сама знаєш цiну цiєї диявольської сили, краси… — А от хочеш, я тобi поворожу! — нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старої, її несподiване звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним жахом.
— Одiйди вiд мене, — немов заблагав чернець, i в голосi його почувся трепет. — Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати твоїх слiв, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не свiтлi, а темнi сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидiнням.
— Не хочеш дати руки — не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрiзь пiд цiєю чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, — люто засичала циганка. — А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцної руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те вiн щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньої ночi…
— Хто ти? — з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками вiд цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. — Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?
— Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрiзь, i ти це знаєш, а тому й тремтиш… Мужнє серце твоє не вiдало страху на полi бою серед бурi, стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спiймана пташка, i знаєш чому? Тому що вiдчуваєш провину й неправду…
— А-а! — простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний. Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд переляку очi не вiдривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, — їй здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати щось жахливе.
