Нiма, глуха нiч накриває чорним саваном убивць. А вiн, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому свiтi, сидить за десятки верст у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає вiд рук страшних душогубiв!
Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками; вiн робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одiгнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усiма страшними подробицями. Йому здавалося, що вiн чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипiння Сари… I разом з тим якийсь таємничий голос нашiптував йому маленьку надiю на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях i зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скорiше в Турову — довiдатись, куди поїхав Гершко.
У лiсi було тихо й урочисто, наче в забутому храмi. Лунко стукотiли кiнськi копита об корiння дерев, що переплiталося через стежку.
— I що воно далi буде? — перервав нарештi мовчанку Качур. — Чув, що казали проїжджi люди в Кирилiвцi?
— А що? — хутко спитав Петро, вiдiрвавшись од своїх дум.
— Та там, у Кирилiвцi, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджi люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офiцiал унiатський з командою їздить i силомiць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрi вiдмовляються присягати на унiю, завдають всяку муку. Ox-ox! — Качур глибоко зiтхнув. — Чи знає про те король?
— Знає, - вiдповiв iз злою усмiшкою Петро. — Самочинно митрополит унiатський не розпочинав би справи, та й звiдки б вiн узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.
— А чув ти, подейкують люди, що iгумен мотронинський поїхав до царицi скаржитися на ляхiв?
Петро хотiв щось вiдповiсти, але його несподiвано перервав якийсь протяглий, мов стогiн, звук.
— Що це? — спитав Качур, швидко повертаючись у сiдлi. — Ти чув?
— Чув: то пугач.
— Пугач? — здивовано перепитав Качур.
— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.
— Гм… — Качур повiв бровою й замовк.
Кiлька хвилин обоє їхали в глибокому мовчаннi.
— А що будемо робити, коли й до нас унiати прийдуть? — заговорив знову Качур.
— Те ж саме, що й iншi, — похмуро вiдповiв Петро, звiвши докупи чорнi брови. — Не залякають командамиї До унiї не пристанемо, хоч би вони й перевiшали нас усiх до одного.
У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.
— Чув? — злякано прошепотiв Качур.
— Чув, — знову вiдповiв Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.
— В тiм-то й рiч, що пугач.
— Ну, то чого ж ти злякався?
— А того, що скiльки на свiтi живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.
— Обережнiсть не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.
Качур зробив те ж саме. Обидва приятелi туго натягли повiддя i, пiдштовхнувши коней разiв зо два попiд боки, поїхали швидкою риссю вперед.
Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.
Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-пiд землi, виросли три озброєнi з нiг до голови козаки й заступили їм дорогу.
— Стiй! — почувся грiзний покрик, i ту ж мить конi Петра й Качура були схопленi за вуздечки.
— Хто такi? Куди їдете? Чого? — суворо запитав старший козак.
— Лисянськi селяни, ясновельможний пане, — вiдповiв Качур.
— Який я пан! — гнiвно перебив його козак. — Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панськi пiднiжки! Куди їдете?
— Не прогнiвись, брате, — промовив Петро, — шукаємо гайдамакiв.
— Гайдамакiв шукаєте? А на якого бiса вони вам? Самi записатися до коша хочете?
— Нi, куди нам, — вiдповiв Качур. — Хочемо просити допомоги та оборони вiд панiв i ксьондзiв.
— Оборони вiд панiв? — протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, i раптом закричав гнiвно: — А брешете ж ви, собачi сини, перевертнi, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гнiздо, а потiм нас i виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнiв! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повiшу вас отут серед шляху!
— Коли хочеш, то спробуй, — похмуро промовив Петро, — тiльки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова вiдповiдь, видно, сподобалася козаковi.
— Ге, та ти, парубче, вмiєш, як я бачу, й зуби вишкiряти, — вiдповiв вiн уже лагiднiшим тоном.
— Можу i вкусити, коли треба…
— Кусай свою хлiбину, а за залiзо не берись, щоб зубiв часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамакiв? Звiдки ви довiдалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лiсi?
— Полковник Залiзняк був у нас i радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамакiв. Вiн i вказав нам на ваш табiр.
— А хто над тим табором отаман?
— Харко Неживий.
— А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас?
— Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю полковничого пернача.
Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усiх бокiв i потiм сказав уже зовсiм спокiйним тоном:
