— Здається, слова вашi правдивi; в такому разi злазьте з коней i знiмайте всю вашу зброю.
Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.
— А тепер, хлопцi, — казав далi старший, — зав'яжiть їм очi та зв'яжiть за спиною руки.
Хлопцi зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до їхнiх поясiв iще по поясу.
— Ну, тепер за мною, — скомандував старший.
Один iз козакiв одвiв убiк коней, а двоє iнших узяли в руки пояси, прив'язанi до очкурiв Петра й Качура, i рушили вперед, один за одним.
Мовчки просувалася дивна процесiя. Iнодi тiльки мовчанку порушували вигуки старшого: "Обережнiш! Нахились!" — та тихi крики пугача, що лунали то лiворуч, то праворуч.
Через те, що очi були зав'язанi, Петро не мiг собi скласти й найменшого уявлення про напрям i мiсцевiсть, по якiй вони йшли.
Але, у всякому разi, вiн виразно вiдчував, що мiсцевiсть ця була дуже нерiвна: то йому здавалося, що вони пiдiймаються на кручу, то вiдчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об корiння дерев, попадали у вибоїни i ями. Один раз йому навiть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убiк, нога його так сильно загрузла, що вiн ледве не впав, i ту ж мить передовий козак гукнув йому:
— Обережно, iди просто вперед.
Iшли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лiсову тiнь, ставало вже душно, а важка й нерiвна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом нiщо не вiщувало скорого кiнця цих мандрiв.
"Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнутi гайдамаками?" — починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який iшов попереду, скомандував:
— Стiй!
Усi зупинилися.
— Стiйте ж тут i не рухайтесь, чуєте — жодного кроку нi праворуч, нi лiворуч, — сказав вiн суворо. — Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що… сам знаєш…
I Петро почув, як старший кудись пiшов.
За хвилину його крокiв уже не було чути.
Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити нi з Качуром, нi з козаком, який їх стерiг. Йому хотiлося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разiв зо два ногами, вiн вiдчув пiд чоботями невеличкi гiлки, сучечки, сухе листя: не було сумнiву в тому, що вони ще в лiсi, але де, в якiй його частинi, — цього вже Петро нiяк не мiг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому вiн зрозумiв, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному мiсцi, вони зайшли в саму гущавину лiсу; однак Лебедине ький лiс розкинувся на широчезному т єре нi, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому нiяк не вдасться навiть приблизно визначити мiсце, в яке їх завiв старший козак, Петро вирiшив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспiшати. Минуло не менше пiвгодини, а його все ще не було. Думки про обман i пастку почали знову ворушитися в Петровiй головi. Та ось нарештi пролунали поблизу кроки, i Петро почув знайомий уже голос:
— За мною! Усi рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:
— Нахились!
Петро виконав наказ i раптом вiдчув, як на нього одразу вiйнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкiстю, кроки ж їхнi разом з тим звучали лунко й дзвiнко.
"Що це? — подумав сам собi Петро. — Куди ж ми зайшли тепер?" Вiн кiлька разiв човгнув ногою й не вiдчув нi листя, нi сухих гiлок, що вкривали землю в густому лiсi, — пiд ногами в нього була гладенька й тверда, мов камiнь, земля. Петро одхи-лився вбiк i вiдчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Вiн спробував вiдхилитися в другий бiк — вийшло те ж саме. Не залишалося нiякого сумнiву, — вони йшли якимсь пiдземним ходом, i, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволi кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарештi Петро вiдчув, що знову вiйнуло на нього сухим, нагрiтим повiтрям, напоєним лiсовими пахощами. З цього вiн зробив висновок, що вони вийшли з пiдземного ходу. Тепер провiдник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли нiби по якомусь лабiринту, звертаючи то праворуч, то лiворуч, то назад. Нарештi козак зупинився. Хтось пiдiйшов до Петра й Качура, розв'язав їм руки й познiмав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув головою i оглянувся навколо. Перед його очима постало несподiване видовище. Вони опинилися на днi глибокого яру, чи швидше ущелини. З усiх бокiв його стискували порослi лiсом i дикими кущами крутi урвища, що спускалися майже сторч. Напiвповислi сосни з вивернутим корiнням, яке нагадувало якихось гiгантських змiй, майже переплiталися над урвищем.
У долинi лежала вже глибока тiнь, i тiльки по верхiв'ях дерев, якi росли на кручi, видно було, що сонце ще стояло над обрiєм. Трохи заспокоївшись пiсля тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне мiсце, в яке вони потрапили.
