Уздовж долини, праворуч i лiворуч, горiло кiлька вогнищ, над якими висiли великi казани. Навколо цих вогнищ лежали й сидiли групи озброєних людей; збоку стояли нав'юченi конi i зовсiм розсiдланi, тут же спокiйно жували сiно кiлька ситих волiв, прив'язаних за роги до дерев. У центрi ущелини височiла цiла купа всiляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений i срiбний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси, всiляка зброя й торбинки, мабуть, наповненi червiнцями, i навiть прикраси з католицького костьолу.
Збоку од усiх, на розстеленому килимi, сидiв лiтнiй козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Вiн похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшеннi кручi, якi стискали ущелину, Петро зрозумiв, що добутися сюди можна тiльки пiдземним ходом. Та хоч як озирався вiн кругом, нiде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихiд з пiдземного коридора.
Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки, не мiняючи похмурого виразу свого обличчя.
— Пiдведи їх! — промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм iти за ним.
Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволi вiдчув, як холодний дрож пробiг по його тiлу пiд поглядом мертвих, олов'яних очей отамана.
— А чого, хлопцi, ви прийшли? — промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.
— Просити допомоги, пане отамане, — вiдповiв Качур.
— Допомоги? Ех ви, гречкосiї, а самi ж що, оборонятися не вмiєте?
— Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя.
— На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?
— Пане отамане, — гаряче мовив Качур, — та невже ж ми?..Та хiба ми вам не допомагаємо всiм, чим можемо… та коли б у нас…
— Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосiї, тiльки про свою пельку й думаєте… Сiєте! Сiйте ж, сiйте!..
— Ой пане отамане! — промовив з гiркотою Качур. — Горем сiємо, а слiзьми поливаємо, гiркими слiзьми!
— А пожнете пекучою кров'ю! — грiзно вигукнув отаман. — Тiльки тодi покаєтесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, i байдуже вам було до того, що дiється на всiй Українi! От тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи знаєте ви, що коли так i далi житимете, то не виб'єтеся нiколи з лядської неволi! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, — наїдуть до вас новi комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й один за всiх — тiльки тодi буде дiло, а поки ви гречку сiятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи!
— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмiємо ми шаблею орудувати!
— До нас iдiть, навчимо! Боїтеся жiнок i дiтей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!
— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — вiдповiв iз стриманим гнiвом Петро, — а не повстаємо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не вдiємо, от якщо всi…
— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув iз лихим смiхом отаман. — Та якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна вiтчизна кращої долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають своє життя!
— Не ухиляємось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче вiдповiв Петро i весь почервонiв од хвилювання. — Тiльки-но з'явиться голова…
— Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта.
— Руки, пане отамане, пiд головою ростуть… I виростуть, аби тiльки гукнув хто…
— Глухi й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив вiн сам себе.
Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про Залiзнякову пораду…
Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана.
