— Що, не сподiвалися? Бачили? — кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрiбнi клаптики. — Нате ж, ховайте на спогад! — i кинув у натовп жменю дрiбно розiрваного пергаменту, а потiм, звернувшись до Гонти, зовсiм приголомшеного цiєю несподiванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмiшкою:
— Що, пане, не сподiвався?
— Признаюся! — з зусиллям вiдповiв Гонта. — Вчинок смiливий!
— Для хлопа, а не для пана! — Голембицький змiряв Гонту зневажливим поглядом i, обернувшись до натовпу, закричав знову: — Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привiлеєм, те ж саме буде й з усiма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й корiться. Я ваш господар, патрон i колятор цiєї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита унiатського, i вам усiм наказую присягати зараз же на унiю! Ну, одчиняйте церкву!
— Не одчинимо! — почувся у вiдповiдь Голембицькому гучний голос диякона. — Не одчинимо й на унiю не присягнемо нiколи!
— Цо? — почервонiв шляхтич. — Та я вас закатую всiх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.
— А, так ось ви як! — заревiв шляхтич, вихоплюючи шаблю. — На палю їх! Бийте всiх, i жiнок, i дiтейi
Жовнiри кинулися вперед. Почулися пострiли, крики, прокляття, зойки… Зав'язалася одчайдушна боротьба…
У маленьку церкву вели двоє дверей: однi, посерединi, призначалися для входу парафiян; другi, невеликi, боковi, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.
На цi два пункти й спрямували всi свої сили нападники. Хоч кiлькiсть селян i перевищувала в кiлька разiв число жовнiрiв, та зате тiльки в дуже небагатьох iз них були шаблi й пiстолi, бiльшiсть же не мала нiякої зброї, крiм палиць, кiс та сокир. Жiнки з праниками, дiти з ожогами2 кидалися на жовнiрiв; однак напад їхнiй не завдавав великої шкоди кiнним жовнiрам; вони виривали з натовпу дiтей, пiдколювали їх списами, пiдкидали в повiтрi, топтали кiньми, волочили жiнок за коси по землi… Але все це тiльки посилювало озлобленiсть юрби. Мов розлюченi левицi, кидалися жiнки просто пiд копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершникiв i, поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камiнням i всiм, що потрапляло пiд руку, дiти допомагали їм.
— Рубайте їх, панове! Не бiйтеся! За мною! — командував диякон, розмахуючи важкою довбнею i завдаючи нею смертельних ударiв ляхам.
— Не довго вже їм глумитися над нами! Скоро почепимо їх усiх на гiлляки в лiсi! Так, жiнки, так, за мною! Ще, ще натиснiть, i ми проженемо це падло!
На других дверях керував обороною вчорашнiй жебрак на дерев'янцi; товаришi його старанно допомагали йому в цьому.
Запаленi їхнiм прикладом, селяни героїчно вiдбивалися од нападу.
— Кусаються, собаки! — прошипiв шляхтич. — Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з'явилася сюди вся моя команда i вся челядь!
Потiм вiн пiд'їхав до священика, який лежав на землi, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає нiякого церковного майна, Голембицький звелiв пекти його вогнем.
Челядники пiдняли панотця, вiн зiбрав останнi сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:
— Братiє, не пiддавайтесь, Христос, розп'ятий за нас, — благословення ваше!
— Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! — пролунали кругом голоснi крики.
Частина натовпу кинулась боронити священика; зав'язалася боротьба з челяддю.
За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину вiдбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору.
Але селяни вiдчайдушне оборонялися.
Голембицький почав уже втрачати терпець.
— Пся крев! Огризаються! — шипiв вiн, кусаючи вiд досади губи.
— Та ми їх заспокоїмо за пiвгодини! — сказав зi зловiсною посмiшкою Гди-шицький. — На двоє слiв, пане!
Голембицький од'їхав убiк i нахилився до Гдишицького. Той почав нашiптувати йому щось на вухо, i в мiру того, як нашiптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквiтало посмiшкою.
— Досконало! — вигукнув вiн. — Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа мiг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатанiє бидло! Пан офiцiал згоден?
— О, звичайної Я зараз доповiм його милостi. Гдишицький пiдiйшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як i в Голембицького.
— Пречудове, — засмiявся вiн. — Присягаюся перуном, це буде цiкаве видовище!
— В такому разi поспiшаймо, панове!
— Ми з паном протопопом пiдемо в атаку, а пан офiцiал усе зробить сам.
— О, нехай пан хорунжий не турбується!
— До зброї ж, панове! — гукнув iз смiхом Голембицький i, в супроводi юрби своїх челядникiв, кинувся на головний вхiд церкви. А Гдишицький з десятком жовнiрiв, якi ждали наказу, подався до бiчних дверей.
Нападники, пiдбадьоренi тим, що прибуло пiдкрiплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тiльки посилив завзяття селян, якi обороняли свою убогу церкву.
Зав'язалась шалена боротьба.
