Не зважаючи нi на шаблi, нi на списи, жiнки кидалися на жовнiрiв i, пронизанi списами, падали тут же пiд копита коней.
Хоч вони були цiлком безоружнi, вiдчай робив їх страшними; дiти не вiдставали од матерiв; старшi кидалися на нападникiв, меншi з лементом чiплялися за їхнi руки.
Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчi диякона красувалося кiлька кривавих рубцiв, але вiн не помiчав нiчого й люто кидався то в той, то в другий бiк, махаючи важкою довбнею, i скрiзь, де вiн з'являвся, закипала ще запеклiша боротьба.
Але й жовнiри не вiдступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кiнь робили Голембицького майже недосяжним для ударiв селян, вiн з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жiнок i дiтей, врiзуючись шаблею в натовп.
Гдишицький не вiдставав вiд нього. Боротьба тривала з рiвними шансами для обох сторiн. Крики, зойки, прокльони, iржання коней, брязкiт шабель — все це змiшувалось в якомусь оглушливому гвалтi.
У цьому пекельному вирi, що клекотiв навколо церкви, нiхто з селян не помiтив, що молодий ксьондз, привезений офiцiалом, в супроводi десятка челядникiв Голембицького зник з майдану.
Боротьба тривала… Коли нараз у юрбi селян пронiсся сповнений жаху крик:
— Вдерлись до церкви! Служать!
Цей крик викликав збентеження серед селян.
— Звiдки? Як?! — пролунали розпачливi вигуки.
— Пiдкопались i влiзли! — кричали крайнi.
— Що робити? Рятуйте!
— Собаки! — заревiв диякон, кидаючись iз своєю довбнею до пiдкопу. Частина людей, якi охороняли головний вхiд у церкву, кинулась за ним. Коло мiсця пiдкопу вже хвилювався натовп.
Пiдкопатися пiд церкву було, мабуть, зовсiм не важко: пiдлога її трималась на дерев'яних стояках, якi зовнi, попiд стiнами, аж до землi, були оббитi дошками й приваленi камiнням; поодкидати камiння й пробити поточенi, гнилi дошки було справою кiлькох хвилин; навколо великого пролому в стiнi валялися трiски й камiння.
— Забивай пролом! — закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, нiздрi широко роздувалися, голубi очi здавалися бiлими од гнiву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. — Забивай пролом! — кричав вiн, розмахуючи своєю страшною довбнею. — А ви не допускайте ляхiв до дверей; якщо вони вiдняли в нас церкву, то не дiстанеться ж вона їм! Несiть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свiчка господу богу!
— Вогню! Вогню! Не вiддамо їм церкви! — пiдхопили всi. Багато хто кинувся в сусiднi хати. Жовнiри помчали їм навперейми. Натовп змiшався, однi побiгли допомагати товаришам, другi до обложених дверей, третi до пiдкопу. Звiдусiль почулися крики:
— Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!
I серед цих тривожних вигукiв вирiзнялися радiснi викрики ляхiв.
Коли несподiвано через увесь майдан прокотився страшний крик:
— Гайдамаки!
На мить усi зупинилися — i нападники, i обложенi, пильно оглядаючись навколо.
Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловiк п'ятдесят озброєних вершникiв; конi летiли з такою швидкiстю, що копита їхнi ледь торкалися землi, довгi гриви маяли на вiтрi. Поприпадавши до кiнських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грiзнi покрики їхнi стрясали повiтря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всiх жах.
Коли Голембицький побачив гайдамакiв, обличчя його вкрилося смертельною блiдiстю, очi зупинилися, нижня iуба одвисла.
— Бери, пане, пiд свою руку загiн, а я поїду по пiдмогу, — насилу промимрив вiн до Гонти й, давши коневi остроги, полетiв стрiлою в протилежний бiк.
Гдишицький i Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усi жовнiри, якi були на майданi, кинулися хто куди.
— Гайдамаки! — радiсно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. — За мною ж, панове, тепер уже цi мосцьпани не втечуть од нас! Ловiть перш за все отих ксьондзiв на кобилi.
Захоплений крик прокотився по натовпу, всi кинулись за дияконом; та ляхiв уже було мало на майданi. Лишилися на мiсцi тiльки пораненi, та Гонта стояв посеред майдану з радiсним, трiумфуючим обличчям.
За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамiрливим натовпом.
— А де ж ляхи? Кинулися врозтiч? — спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.
— Далеко не втекли, пане отамане, — вiдповiв диякон, виростаючи перед отаманом.
— Летiть же, хлопцi, доганяйте тхорiв та винишпорте все навколо. I тут чи не знайдеться хто! — скомандував Неживий.
- Є, лишився в церквi ксьондз та десяткiв зо два ляшкiв, — вiдповiв диякон.
— Попались мишi! Тягнiть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!
— А тут ще один, мабуть, iз значних, — почулося за спиною отамана, i двоє гайдамакiв пiдвели до нього Гонту.
— Попався, ляшку? — зустрiв його отаман зловтiшною посмiшкою. — Ну, тепер же ти менi даси вiдповiдь за всiх.
— Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвiрної команди Iван Гонта, а тому менi нема за кого вiдповiдати, — промовив твердо й упевнено Гонта.
