— Га, Гонта? Чули, чули — преславне iм'я! — вигукнув iз саркастичним реготом Неживий. — Православний козак i служить сотником надвiрної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братiв, останнiх захисникiв цих нещасних людей?! Такi пси гiршi за проклятих ляхiв та унiатiв, i немає їм гiдної кари на землi!
Обличчя отамана густо почервонiло, очi налилися кров'ю.
— Гей, лози, вогню й паль сюди! — гукнув вiн, пiдводячись у сiдлi. — Ух, i справимо ж бенкет! Вiдплатимо їм за всiх i за все!..
Слова отамана вразили Гонту, мов грiм. Коли вiн почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тiкати, навпаки, звiстка про їхню появу сповнила його серце радiстю, бо вiн знав, що гайдамаки нiколи не чiпають своїх i завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрiчатися з ними, i багато було в нього серед них приятелiв i знайомих, i нараз — такий несподiваний кiнець! Усе це так вразило Гонту, що вiн навiть нiчого не вiдповiв отамановi. Та й що вiн мiг вiдповiсти? Виправдуватись? Нiхто б не повiрив йому! Просити пощади — нiхто б не змилосердився! Тiкати, — але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордiсть не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долi й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька i так безглуздо.
— Ну що ж, катуй i свого, — промовив вiн нарештi, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досi ми знали, що гайдамаки служать оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого!
— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свiй! Од таких своїх ще гiрше трiщить наша шкiра!
— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владi, а ганьбити не смiй, — вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!
— Га, оборонець! А до панiв у надвiрну мiлiцiю ти чого пiшов? Щоб обороняти благочестя наше?
— Я служу в князя у мiськiй мiлiцiї як оборонець Уманi, не бiльше!
— Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу.
Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли його набiк. Петро, стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як i чим допомогти козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.
— Здоров, пане-брате! — промовив вiн, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привiв наших?
— Я!
— Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках! I як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого тобi потiти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!
Петро зашарiвся.
- Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далi диякон. — Що, згода?
— Про це потiм, — ухильно вiдповiв Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелiв зв'язати Гонту й намiряється закатувати його?!
— Так йому, собацi, й треба!
— Що ти! — перебив його Петро. — Та вiн же наш!
— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пiшов далi. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвiйним рядом сторожi, iз закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат. Нещасних селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були живi, однесли набiк, де їх заходилися приводити до пам'ятi; мертвих же, — а їх була бiльшiсть, — поклали на церковному цвинтарi. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька вогнищ, поставили шибеницю.
I ще не встигли вони скiнчити свої приготування, як почали повертатися тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася сила людей.
— Ну що, хлопцi, всiх переловили? — спитав їх Неживий.
— Нi, батьку! — вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi були в рiзнi напрямки. — Багатьох пiймали, а багато й повтiкало.
— Ну, а ксьондзи i пан?
— Саме їх i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь!
— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пiр'я дерти в запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повiшати отут перед добрими людьми!
Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi слова отамана, коли раптом у заднiх рядах гайдамакiв, що оточували майдан, почувся рух i вiтальнi вигуки.
Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.
Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його радiсно забилося.
— Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду!
Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп загомонiв вiтаннями.
