Від колишніх закладів послуг на першому поверсі тягнуло слабким запахом гару. На стінах, за дверними рамами, обпаленими сигаретами, була видна плутанина графіті. В ній виділялися окремі гасла та заклики, зроблені люмінесцентним спреєм – важливі та гнівні, бо були позначені знаками оклику.
Однак їхній зміст залишався загадкою для доктора Стеця. Каракулі були написані незнайомими літерами чи ієрогліфами. Так, він міг спробувати обробити текст за допомогою транселя, але не очікував особливого від результатів такого аналізу. Напевно, будуть якісь погрози, якісь зізнання, якісь нецензурні слова – просто марна трата часу.
Стець підійшов до брами житлового будинку, заґратованої і вкритої павутинням кольорів. Він подивився на приклеєну до неї записку з написом польською мовою, який нагадував орендарям, що безкоштовна вода тут є доступною лише вранці.
Відразу ж за дверима стояли троє молодих чоловіків – один білий, двоє чорних, усі вони були кремезними й носили джалабії з цехінами. В долонях тримали плоскі фони. Їхні погляди стрілили на Стеця з-під головних уборів - куфій. В поглядах було все, окрім доброти.
– Не ризикуй, лєбєго, не ризикуй тут, – сказав білий, і трансель висвітив інформацію, що мова повідомлення це російський діалект із Киргизстану.
"
Не дочекався дізнатися і те, в чому буде полягати цей ризик. Він уже збирався відступити, подзвонити співбесіднику й попросити його спуститися, як раптом двері ліфта відчинилися і з них вийшла темношкіра молода жінка, до того ж дуже повна. Закутавшись у паранджу, вона штовхала коляску. З-за сітки її очі виблискували цікавістю. Напевно, такі централси, як Стець, рідко бували тут.
Він вирішив скористатися моментом її несподіваної появи. Привітно посміхнувся жінці та чоловікам, на їхнє велике здивування. Пройшов повз них, увійшов у темряву брами і відчинив двері ліфта, перш ніж ті встигли зачинитися. Він також бачив, як один із мусульман забрав у жінки коляску, і всі четверо вийшли з воріт.
Стець полегшено зітхнув. Присутність жінки змусила навколишню ауру незвичайності та небажання розсіятися, як туман. Це змусило прибульця сприймати цих людей лише як громаду сусідів, а не, як раніше, як потенційних нападників.
На чотирнадцятому поверсі ліфт зупинився. Стець вийшов і роззирнувся. По коридору тяглися ряди квартир. Більше він не міг бачити, бо віконне скло на сходах було забризкане чимось зеленим і блокувало доступ денному світлу.
На щастя, тут світилася лампочка на довгому дроті. У сутінках її слабке сяйво охопило старі дитячі коляски, якісь картонні коробки, взуття, що тут і там стояло під дверима, і навіть купу ремонтного щебеню, нагромаджену біля останньої квартири. Тут же, на металевих дверях, була велика табличка з написом
– На чотирнадцятому поверсі одні двері здадуться вам незвичними. Це як раз будуть мої. – Цими словами старий філолог учора перервав з'єднання, коли вони вже визначили час візиту.
Перебираючись між різними перешкодами, серед яких була навіть чавунна ванна, пам’ятник гігієни сторічної давнини, Стець опинився біля дверей із написом і сильно постукав у них.
Почулися кроки, мигнуло світло у дверному вічці, заскрипів замок, бухнуло пилом і непровітреним приміщенням.
На порозі стояв високий сивий старий чоловік із зморщеним, обвислим обличчям, багатошаровими мішками під очима й впалими щоками, вкритими сивою щетиною. Картатий халат потребував води, миючої піни і, можливо, навіть дезінфекції, а вовняні шкарпетки — ретельного штопання. Великі вигнуті пальці на ногах із жовтуватими нігтями виривалися з двох дірок.
Від Патрика Мругальського, професора класичної філології на пенсії, пахло затхлістю – так само, як від його імені, як і від будинку, у якому він жив від народження.
І як від мови, хорошим знавцем якої він був єдиним у Вроцлаві, а може, й у всій Польщі.
– Я прослухав два ваші записи і навіть вивчив їх, – сказав Мругальський, коли вони сіли в кімнаті, дотримуючись старомодного звичаю поєднувати кімнату з вітальнею.
Вертикальні зморшки на лобі стяглися над великим м'ясистим носом, від основи якого по щоках розповзалися полопані капіляри.
Він стиснув губи, наче його заклинило, ніби боявся видавити з себе інші слова.
Гість не став його квапити, терпляче чекав.