Скриптор подивився у вікно автону. Зараз він їхав вулицею Кужнічою повз стару початкову школу, від якої залишилися лише зовнішні стіни, демонструючи архітектуру в стилі модерн столітньої давності. Цей фасад старої будівлі було добре інтегровано в новий житловий будинок, частиною якого стала колишня школа. Вигляд функціональної архітектури, яка шанувала минуле, на мить заспокоїв його – тому що все, що мало сенс, його заспокоювало. Але потім повернувся страх.
Він не боявся за себе. Найбільше він боявся, що в тому чортовому клубі щось погане може статися з Брунеттою. Скриптор переконував себе, що вона може бути для нього загрозою, але все одно бачив у своїй уяві похмурі образи. Що її оточують дегенерати, а потім ґвалтують у всіх на очах. Все ж таки, він, мабуть, до цієї жінки щось відчував.
І, незважаючи на її палкі прохання, він вирішив відвідати ту малину. Бо не вірив у ідентифікацію Санскритолога, який запевнив, що буде особисто під час виступу. Це був привид, а привиди не є матеріальними.
Через десять хвилин він сидів перед старим філологом, який розбирався в хаотичному світі дивних написів і мов, що тривалий час хвилювали Скриптора.
Йонаш прийшов до тями. Напад психосуїцидії посилювався. Він відчував сильні ривки і спазми, а у вухах гули молоти. Він озирнувся, кожен рух його очей викликав біль. Хлопець спробував підвестися на руках. Не міг. Щось дзенькнуло. Його зв'язали. Швидше за все, ланцюгами.
Він лежав на вузькій твердій койці. Під стелею помітив маленьке відкрите віконце – як у льосі чи підвалі. За ним густо росли кущі, вкриті жовтими квітами. Всередині було похмуро й темно.
Йонаш трохи підняв голову. Це все, що він міг зробити.
Кольори порожніх стін – військові, камуфляжні – створювали враження, що він у бомбосховищі; письмовий стіл, крісло та койка вказували на житлове призначення; книжки, переважно фантастичні романи, на полиці з грубих неструганих дощок свідчили про те, що мешканець цього місця мав певні літературні інтереси. Ймовірно, саме він був на портреті, що висів прямо над ліжком, – гарний молодий чоловік. Чорна крепова стрічка, що перев'язувала нижній кут портрета, додавала: юнак вмер.
Йонаш вже знав. Він знав це обличчя зі своїх пошуків. Однак голосу, що долинув до нього від дверей, не впізнав. Той комусь наказував німецькою. Голос був високим, вередливим і ніби жіночим.
Хлопець нічого не розумів. Він підвів голову швидко й так сильно, що відчув різкий біль у потилиці. Його кишки остерігаюче бурчали. Але він мужньо тримав голову рівно, хоча полум’я від напружених м’язів уже повзло крізь його ключиці.
Він бачив усе, наче крізь туман. Біля дверей кімнати він побачив двох здоровенних чоловіків. Біля них він побачив високу струнку постать. Це Тимон Петрі зі своїми преторіанцями.
Чому він розмовляє з ними німецькою?
Йонаш упав на ліжко, не зміг довго тримати голову в такому положенні. Зараз він почув важкі кроки біля нар, на яких лежав. До нього донісся сморід розчинника.