Для подорожі до Мексики він скористається кредитною карткою — тією, що батьки видали йому для надзвичайних випадків («По-справжньому надзвичайних, — пожартувала мама, — а не на надзвичайну піцу!»). Келлер сказала, що властям потрібен його підпис, щоб відправити тіла на батьківщину. Він зателефонує тітці, щоб обговорити необхідні приготування до похорону. Тітка Сінді — міцний горішок, вона допоможе. Їй все одно доведеться телефонувати, щоб повідомити і її, і дідуся. А коли він повернеться з Мексики, розбереться з будинком, машинами, фінансами, із подальшим навчанням, із Дені.
На нього знову почала накочуватися тривога.
Поки Мет біг, йому вчувався голос батька. До того як між ними виникло постійне напруження. Татко завжди поводився з Метом прикольно. От, наприклад, міг запитати: «Як тобі можна з’їсти слона?» Потім клав йому руки на голову, заглядав у очі і сам відповідав: «Потрошку за раз».
Коли Мет був молодшим, він ніяк не міг збагнути змісту фрази. А тому допитувався у татка: «Та хто зможе з’їсти слона? Як його можна приготувати? І хіба слони не під загрозою вимирання?»
Татко усміхався, куйовдив Метові шевелюру.
«Потрошку за раз, Метті».
Мет біг через парк. У неосвітленій його частині, яку студенти уникали, серед густих, темних кущів, ховалися чиїсь тіні. У таку годину він запросто міг стати учасником сцени, як у фільмі «28 днів по тому»9, і йому б довелося щодуху накивати п’ятами від уколотих наркоманів або летаргічно-опіоїдних зомбі. Він проминув галявину, де збирались удень гравці в шахи, і пригадав останню партію з Реджі. Миттєве сп’яніння від передчуття виграшу в тій партії розвіялося наступними подіями дня.
Краєм ока він помітив чиюсь постать. Силует високого молодика у бейсболці. Можливо, одружений чоловік, що чекає на партнерку для анонімного сексу, — іще одна приваблива перевага сутінків у парку.
Він біг і біг, аж поки не побачив попереду світло вестибюля свого гуртожитку. Переводячи подих на переході, він уважно просканував територію і не помітив ні автобусів телекомпаній, ані фотографів. Рух на дорозі пожвавішав, місто прокидалося.
— Закурити не знайдеться? — почувся голос позаду.
Мет озирнувся. То був молодик у бейсболці. Та була низько насунута на очі, ховаючи у тіні пів обличчя. Від ніздрі до губи тягнувся рубець, як від операції для усунення вродженої заячої губи. У руці він тримав сигарету.
— Вибачте, не курю, — твердо відповів Мет тоном, що означав «відчепися від мене» і використовувався зазвичай для того, щоб дати відсіч найагресивнішим мешканцям парку. Затим відвернувся знову до дороги, по якій снували машини, чекаючи, коли увімкнеться зелене світло на світлофорі.
Саме в ту мить він відчув поштовх у спину і впав прямо на дорогу.
Мет боляче ударився об асфальт, від різкого болю у стегні аж застугоніло у скронях. Але ще сильнішим був страх, коли він побачив сліпучі фари машини, що мчала просто на нього. Його тіло напружилося, готуючись до зіткнення. Раптом фари вимкнулися, автівка вильнула, почулося вищання гальма. Тепер Мет нічого не бачив, тільки іскри мерехтіли перед очима, але відчував, як хтось вчепився в його одяг, грубо його обшукав, запхав руку в кишеню шортів. Він спробував відбитися від неясного силуету, та коли зір до нього повернувся, чоловік зник. Тут дверцята таксі, що ледве його не збило, розчинилися, вискочив водій.
— Ти що, здурів, хлопче? — загорланив таксист. — Я ж тебе ледве не вбив!
Мет вибачився, хоча й не знав, чому має вибачатися, якщо хтось штовхнув його на дорогу. Та ще й обікрав. Хоча треба визнати, що нападник обрав собі найгіршу жертву з усіх можливих — бідного студента у позиченому одязі, без гаманця, без грошей, без телефона. Мет роззирався навколо, шукаючи молодика у бейсболці. До нього підбіг якийсь огрядний хлопець і подав йому руку, допомагаючи підвестися.
Мет став на ноги і з його допомогою дошкутильгав до тротуару. Увесь бік болів від падіння. Він дивився, як таксист рвонув назад до машини під розлючене піпікання інших водіїв, яким він перегородив шлях.
Мет повернувся, щоб подякувати хлопцеві за допомогу, і тут його засліпили спалахи фотоапарата.
— А дозволу спитати не хочеш? — сказав Мет, збагнувши, що той був одним із папараці.
— Ти сам сказав, що все в порядку, — огризнувся той таким тоном, ніби та відповідь надавала йому право втручатися в особистий простір Мета.
— Ти бачив, хто мене штовхнув? — поцікавився Мет.
— Штовхнув? — перепитав папараці майже із захватом. Адже через це цінність його знімків зростала. — Я щойно підійшов. І нічого не бачив, аж поки не почув вищання гальм. Я думав, що ти перечепився. Ти — Мет Пайн, правда ж?
Мет не відповів. Просто мовчки рушив у напрямку гуртожитку.
— То тебе хтось штовхнув? — запитав тип, поспішаючи слідом. — І хто б це міг бути?
Мет мовчки йшов уперед, відчуваючи, як наростає біль у стегні й нозі після падіння.
— Як ти почуваєшся? Мексиканці сказали тобі, що сталося з твоїми рідними? Ти розмовляв із братом? Як ти гадаєш, це допоможе Дені отримати помилування? — допитувався той і одночасно клацав фотоапаратом.
