Келлер відчула, як у неї похололо всередині. Вона перестала ходити по кімнаті, розсунула штори і знічев’я визирнула надвір. На майданчику для паркування стояло кілька новеньких мікроавтобусів із супутниковими антенами на даху.
— Дайте вгадаю: з тієї самої ночі, коли вона зустрілася з Метом Пайном, її ніхто більше не бачив.
— Так і є.
— Не думаю, що її прибрали. Мет сказав, що вона перелякалася до смерті, то можливо, вона й досі десь переховується від своїх подільників.
— Вона та інші дівчата живуть у кімнатах над клубом. Ми обшукали її спальне місце і шафку. Вона залишила свій паспорт. І орендовану машину — вона користувалася нею спільно з іншими дівчатами — її знайшли покинутою у Чан-Чемуйлі, за п’ятнадцять хвилин їзди від Тулума. — Ескобар помовчала. — Мені дуже шкода.
Келлер важко зітхнула:
— Що ще нам відомо про неї? Попередні судимості? Якісь правопорушення?
— У неї була судимість за зберігання кокаїну, ще в Оклахомі, але це все. Нічого такого, що допомогло б ідентифікувати чоловіка з фотографії. Їй довелося несолодко у житті, цій пані Ґрейс. Її батько загинув в Оклахома-Сіті, а тому свої підліткові роки вона провела в інтернаті для сиріт, а потім працювала у закритому клубі, де її, імовірно, й підчепила ця фірма для дівчат з ескорту.
— Нічого про чоловіка із заячою губою? — Сару охопила лють, вона стиснула зуби. Запнула штори, сіла на ліжко. Їй треба було заспокоїтися, щоб тверезо все обдумати.
— Він — як привид. Схоже, він винаймав будинок за тією адресою, що ви мені надіслали.
За тією самою адресою, яку вперта Меґі Пайн видобула через фірму, що займалася пошуком мобільних номерів. Келлер раптом подумалося: а з Меґі Пайн міг вийти добрий агент ФБР.
Ескобар продовжувала:
— Він назвався Смітом, розплатився готівкою. Власник орендованого житла ніколи не спілкувався з ним особисто, він надіслав гроші з кур’єром, але сусід бачив його кілька разів. Але потім той будинок ретельно видраїли. Напевно, він ще ніколи не був таким чистим.
— Зазвичай прибиральні служби не так завзято ставляться до своєї роботи. Я можу прислати наших спеціалістів і…
— Ви, мабуть, мене не слухаєте. Увесь будинок ретельно вимили й вичистили. І не якась там прибиральна служба. Більше схоже на роботу слідчого експерта.
— Отже, працював професіонал, — підбила підсумок Келлер. — Знищили усі відбитки, як на місці злочину, протерли усі ручки й телефони.
— Схоже на те, — сказала Ескобар.
— Напевно, журналісти
— Вибачте, агентко Келлер, але у нас тут не Манхеттен.
— Невже нічого немає, взагалі нічого, щоб ідентифікувати того типа? — І на це запитання Келлер знала відповідь наперед.
Ескобар помовчала, врешті відповіла:
— Мені здається, що Ґетьєрес щось знає. Він — продажна скотина.
— Це той самий коп, який ставив нам палки в колеса під час вивезення тіл? Той, що погрожував Метові Пайну?
— Так, він.
— Ви з ним говорили?
— Я спробувала, але він відмовився розмовляти зі мною.
Келлер замислилася. Вона не могла примусити поліцейського іншої країни до співпраці. До того ж краще за Карліту Ескобар ніхто б не зміг домовитися з тулумськими органами правопорядку. Навіть якщо для цього треба було лобом стіни пробивати.
— Я готова вислухати будь-яку вашу пропозицію, — відповіла Келлер.
Знову зависла мовчанка. Нарешті Ескобар промовила:
— Є один спосіб примусити Ґетьєреса розповісти нам усе, що він знає.
— Що ви маєте на увазі?
— Він нізащо не відповість на мої запитання. Він знає, що я повинна керуватися американською процедурою допиту…
Келлер намагалася збагнути, куди хилить Ескобар, але їй це не подобалося.
— Але я — друг сім’ї сенатора штату. А він має владу над мексиканською федеральною поліцією. Я впевнена, що він зможе наказати їм допитати Ґетьєреса.
Келлер мимоволі замислилася, чи Ескобар не була родичкою того самого Пабло, зв’язок із яким вона так палко заперечувала. Згадала бридкого поліцейського в сирій камері, де текло зі стелі.
Ескобар сказала:
— Звісно, я б ніколи сама не попросила їх про це. Та якби хтось натякнув сенаторові, що Ґетьєрес завдає неприємностей Державному департаменту США, він би взяв цю справу в свої руки…
Келлер потрібен був чоловік із заячою губою. Тепер він був пов’язаний зі зникненням Джоанни Ґрейс та смертю Пайнів. Але закон порушувати вона не збиралася.
— Перейдімо до плану Б, — запропонувала Келлер.
— Звісно, я навіть не думала пропонувати…
— Ви знайшли ще щось? — перебила її Келлер, щоб не примушувати її брехати.
— Так, іще одне, — відізвалася Ескобар, — бармен із клуб-бару, де працювала дівчина. Він сказав, що бачив дівчину з чоловіком, який відповідає опису. Тільки раз. Але він згадав, тому що Джоанна Ґрейс звернулася тоді до нього з дивним проханням.
Келлер знову нашорошила вуха:
— З яким саме?
— Вона дала бармену чотири тисячі песо, щоб подзвонив за вказаним мобільним номером, якщо хтось прийде до бару і почне розпитувати про одну американську дівчину.
— І він подзвонив?
— Так. Він сказав, що одного вечора приходив якийсь американець і розпитував про дівчину.
