Сівши на лаву, Мет відчув, як хтось обняв його за плечі. Він озирнувся і побачив Калу. А поряд із нею — усю їхню компанію. Усі були одягнені відповідно — у жалобний одяг, Мет ніколи раніше не бачив їх такими. Навіть на Ґанеші був костюм — дорогий на вигляд! — що аж ніяк не відповідало його закошланій шевелюрі й небритому обличчю, надаючи йому образу технаря. Кертіс низько схилив голову в молитві. Ву-Джин поряд із мініатюрною Софією з потеклим макіяжем здавався справжнім велетнем. Мет кивнув їм і повернув голову.
Тепер він знову зосередив увагу на трунах. То були прості, ніяк не прикрашені дерев’яні контейнери. Попри свою природну красу, Метова мати терпіти не могла гламур. Коли тітка надіслала Метові каталог для вибору трун, він особливо не вагався.
Старий пастор — той самий, що й кілька років тому, — підійшов до вівтаря і зачекав, поки паства заспокоїться. Потім тихим голосом, що знову нагадав Метові про дитинство, розпочав службу.
Більше нічого не змінилося. Мет за мить міг перенестися спогадами в дитинство. Замість цього він зосередив свою увагу на трунах.
При погляді на найменшу йому защеміло в серці. Він подумки прощався. «Томмі, мені неймовірно шкода, що світ не зміг пізнати тебе краще. Ти був таким веселим, цікавим, ти з’явився серед нас якраз тоді, коли ми найбільше цього потребували, — по щоках Мета котилися сльози, — прощавай, мій любий маленький братику!»
Він перевів погляд на сусідню труну. «Меґі, — тут Мет не стримався і схлипнув, — ти була серцем нашої родини, тим, що тримало нас разом, і я ніколи й нізащо не забуду про тебе. Світ без тебе непоправно збіднів. Навіть коли я поїхав із дому на навчання, подумки завжди був із тобою: ти — моя совість, мій найкращий ангел, мій найпереконливіший доказ божественної природи людства. Прощавай, Меґі».
Від болю Метові стисло горло. У цю мить тишу в церкві порушив якийсь рух, і Мет побачив чоловіка, який узяв до рук мікрофон. Губернатор.
Погляд Мета ковзнув на труну матері, з неї — на батькову. Йому хотілося попрощатися з ними подумки, перш ніж політик розпочне своє базікання. Усі оті ритуали, виступи не мали для нього ніякого значення. Шоу йому було ні до чого.
Та перш ніж він устиг закінчити прощання, надворі завила сирена.
Звук посилювався, і люд у церкві почав перешіптуватися. Мет повернувся і поглянув на своїх друзів. Ґанеш обмінювався з рештою красномовним поглядом «що за чортівня». У них той звук викликав тривогу й нерозуміння. В усіх, окрім Кали, яка народилася в Оклахомі.
Мет почув, як вона шепнула:
— Попередження про торнадо.
— Що ж, шановні, доведеться підкоритися правилам, — промовив губернатор у мікрофон. Поряд із ним стояв священник і щось шептав йому на вухо. — Усім слід негайно спуститися до підвалу.
Гомін серед людей посилився.
— Ми вже тисячі разів таке переживали і знаємо, що нічого не станеться, але береженого й Бог береже. А тому зберігаймо спокій і рушаймо до сходів.
Швидко й організовано прихожани по одному підіймалися з місць і рухалися проходом між рядами до виходу. Попереду йшов пастор, вказуючи шлях.
Мет зустрівся поглядом із Ґанешем. Той якось хитро усміхнувся й підморгнув йому. Така поведінка, незважаючи на її недоречність, Мета підбадьорила.
Люди упорядковано рухалися до виходу. Тітка Сінді хотіла вийти разом із Метом, але він відстав, сказавши, що хоче переконатися, що всі його друзі вийшли. Насправді йому хотілося залишитися наодинці, щоб закінчити прощання з рідними. Торнадо Мета не лякало. За чотирнадцять років життя в Адейрі він чув попереджувальне ревіння сирени тисячі разів, раз чи двічі від вітру полягла кукурудза в полях, але справжнього урагану так і не траплялося. Його тітка неохоче погодилася, ще й тому, що їй слід було попіклуватися про свого хворого батька, якого загальне збудження розхвилювало.
Коли церква спорожніла, Мет залишився сам поряд із трунами. Надворі зірвався вітер, час від часу в небі спалахувала блискавка.
Мет доторкнувся рукою до труни матері, потім — до батькової.
Він вирішив, що слова тут ні до чого.
Через хвилину розвернувся і замість того, щоб спуститися до підвалу, ослабив краватку на шиї і вийшов надвір під бурю.
Келлер поглянула на власне відображення у дзеркалі номера мотелю. Вона одягнула звичний темно-синій костюм і білу блузку. Не найкраще вбрання для похорону, але згодиться. Спершу вона думала не йти, зважаючи на те, що подумають люди — агент ФБР у церкві! — але врешті вирішила ризикнути. Хоча їй ні разу не доводилося зустрітися з Пайнами, у неї було враження, ніби вона добре їх знала. Вона розглядала їхні речі, вивчала результати їхніх пошуків в інтернеті, розмовляла з їхніми друзями, спілкувалася з їхнім сином, якому пощастило вижити. «З їхніми синами, які вижили», — нагадала вона сама собі. Їй хотілося висловити свою повагу.
