Коли ця маска вперше з’явилася, виникла з непроглядної темряви підвалу, Ліда жахнулася, закричала, потім затулила обличчя руками. Вона сиділа так довго-довго, знетямлено тремтіла, бо боялася, що маска ось-ось доторкнеться до неї своїми холодними руками, почне обмацувати, а потім і душити. Але ніхто не торкався. І через якийсь час, усе ще тремтячи, Ліда відняла руки і розплющила очі.
Маска висіла зовсім поруч, злобливо посміхалася, кривлялася, але доторкнутися не могла – вона не мала рук. Більше того – між нею і Лідою начеб виросла невидима стіна.
«Йди геть, – подумки звеліла Ліда. – Ти несправжня».
Маска засміялася. Вищирила зуби, які світилися в темряві. Ліда знову закричала, кричала довго, аж захрипла. Та маска не наближалася. І тоді Ліда перестала кричати. Тим більше, що зрозуміла – ніхто її не почує. А якщо не почує, то навіщо кричати? Вона вже хотіла простягти до маски руки – а раптом та зникне, – коли втретє злякалася. Саме тому, що маска з обличчям сестри може зникнути. І тоді вона справді буде самотньою в цьому противному, бридкому, темному підвалі.
Зрештою, тієї хвилини, сама того не усвідомлюючи, Ліда не тільки поборола свій страх, не тільки перемогла саму себе й маму, котра, як пізніше виявилося, у ці хвилини божеволіла там, наверху, в будинку. Вона зрозуміла, що зазнала поразки у бажанні стати Лірою (завжди заздрила тому, що сестру назвали так незвично і поетично), але стала тим, ким і мала стати…
Однак слово, що мало ось-ось прийти до свідомості, ніяк не приходило. А ті, що приходили: монстр (вона почула його за день перед тим від мами, котра принесла їжу), дияволеня, відьмочка, заразка, – були якісь хоч і страшнуваті, але недолугі.
«Я буду повелителькою монстрів, – сказала собі Ліда, – я літатиму на хмарах».
Ліда поволі підвелася, її голова майже торкалася стелі підвалу. Відчула, як паморочиться у голові. Світ кудись плив, а от маска з обличчям сестри зникла.
Вона заточилася і впала. А коли розплющила очі, побачила синє-синє небо. Вона лежала у ліжку, а поруч сиділа тітка Вероніка.
– Я Ліда, – сказала вона тітці Вероніці.
– Я знаю, – сказала тітка.
– Я вам розкажу, що сталося на мосту, – сказала Ліда.
– Нічого не треба казати, – тітка погладила Ліду по голові. – Те, що треба, я знаю.
– Що було далі – знаю і я, – сказала тепер жінка.
– Звідки?
– Ти забула, що я колишній янгол, – сказала жінка.
«Вона мене розігрує, – подумала Ліда. – Розігрує. Але раптом – ні? Отже…»
Отже, лишилося запитати – що ж таки було далі? Ліда так і зробила.
– Добре, я розповім, – сказала жінка, котра називала себе колишнім янголом-охоронцем.
То була історія про дівчинку, яка, коли її знайшли в підвалі, стискала в руці маску. Маску з обличчям своєї загиблої сестри. Пояснення було просте – цю маску вкинула в підвал Лідина мати.
Мама ж, коли повернулася з лікарні, стала тихою і зворушливо ніжною до дочки. Тільки називала її то одним, то іншим іменем – то Лідою, то Лірою.
– Ви дуже любили свою сестру, ось в чому суть, бідна моя, – сказала жінка, котра видавала себе за янгола чи колишнього янгола. – Тому й вигадали цю історію з убивством.
– А підвал? – сказала Ліда.
– Підвал був, – сказала жінка. – Мати посадила вас туди, коли вже була хвора. Коли розум помутнів після втрати доньки. І вона, а не ви, нафантазувала собі, що то було вбивство. Вона хотіла навпаки, щоб ви, Лідо, призналися, що насправді ви Ліра. Вам було шкода маму, і поступово ви почали вірити, що так було, як вона казала.
– Я ненавиділа, чуєте, ненавиділа сестру…
Ліда спинилася. Відчула, як їй стало душно. Їй, як там, у підвалі, раптом захотілося кричати. Вона міцно прикусила губу. Вона стояла одна-однісінька посеред майдану. Гамірливого міського майдану. У спину їй дув холодний осінній вітер. Вертатися додому не хотілося. Вона зрозуміла, що там ніхто її не чекає. Навіть вигадані нею доньки, Віка і Віта. Доньки, в реальність яких почав вірити навіть Сильвестр. Чому він вірив? Чому грав з нею у цю дивну, напівбожевільну чи й божевільну гру? Чому?
Вона не знала відповіді. Місто довкола неї блимало вогнями.
«Який же порятунок? – спитала себе Ліда. – Я Ліра? Ліра? Може, почати нову гру, вже по-справжньому, по-дорослому? Для початку вбити тітку Вероніку. Чи вона й так мертва? Давно мертва. Бідна моя голова. Але чому Сильвестр вірив (адже вірив!) у цю мою гру з донь ками?»
