Поки я розсіяно поглядала надвір, покоївка, дзенькаючи тарілками й мисками, прибирала стіл. „Вам, мабуть, холодно там”,- сказала вона, але я не відчувала ніякого холоду на веранді. Ая-тян з властивою екскурсантам цікавістю щось розпитувала в неї. Я мовчки слухала їх, а потім попросила покоївку принести пляшку пива на сон. Водночас я подумала, що могла б подорожувати вдвох з меншою сестрою, а не з Ая-тян, але ця згадка не викликала в мене особливого смутку. Бо саме тоді знову пішов сніг, побіліло не тільки небо, але й моє серце, і я вже засумнівалася, чи взагалі мала сестру. Я певна, що Ая-тян - не моя сестра. Тоді хто вона мені? Чого вона зупинилася зі мною в цьому готелі, щоб потім разом… Ясна річ, я знала, що збираюся робити потім, навіщо замовила пиво, але не розуміла, чому Ая-тян мусить повторити мій вчинок. „Бо ти її заманила”,- сказало в о н о, але не знайшло відповіді на мої сумніви. А я не пам'ятала, що я її звела. „Чому ця жінка пішла відважно за мною? І відколи вона живе зі мною?” - подумала я й запитала: „Ти давно мене знаєш?” Жінка всміхнулася. „Мотоко-сан, не треба ще раз перепитувати. Знаю відтоді, як ми лежали разом у лікарняній палаті”.- „У лікарняній палаті…” - повторила я подумки. „Давно знаю. Цілий рік,- проказала вона.- А до тої зустрічі в лікарні ми були зовсім чужі. От відколи я живу разом з вами, Мотоко-сан”.- „Мотоко-сан…” - повторила я в думці. „То що робитимемо? - запитала Ая-тян. Я запитливо дивилась на неї ледь усміхаючись.- Хіба ви не чули, що покоївка приготувала ванну? Разом підемо чи окремо?” - „А-а, приготувала ванну?.. Спочатку ти скупайся”.-„Ні,- з притиском заперечила вона і злегка почервоніла.- Ми ніколи не купалися разом. І тепер не…” - Ая-тян проковтнула слово, і я не зрозуміла, що вона хотіла сказати. Мабуть, мала на увазі, що це остання нагода, а значить, можна не зважати на сором'язливість. Але ж я уникала спільного купання не від сорому. Моя поведінка пояснювалася іншими причинами: ванна в домі Нісімото була надто вузька, а крім того, я не хотіла показувати Ая-тян колоїдних шрамів на спині. „Ні”,- відповіла я. „Чому?” - „Причина тут проста, й мені не хочеться показувати тобі свого каліцтва. Ти прийми ванну перша, а я піду після тебе”.- „Я б хотіла скупатися разом,- наполягала Ая-тян.- Хіба не смішно надавати значення такій дрібниці після року спільного життя навіть перед смертю? Це ж зовсім природно, що я хочу побачити вас, а ви - мене”.- „Все одно…- холодно відповіла я. Її червоне обличчя поволі блідло.- Так, мені не однаково, чи є в мене на спині шрами, чи ні. Бо тіло - як тінь, як намальовані предмети, котрі легко зішкребти ножем. Я втомилася розгляданням і змальовуванням речей. Досить з мене. І дивитися на твою наготу тепер уже ні до чого”.- „Тепер уже ні до чого? ..” - перепитала Ая-тян. „Мабуть, у моїх устах ці слова звучать дивно. Бо в лікарні я мріяла зробити тебе натурницею”.- „От було б добре, якби ви мене змалювали!” - запально сказала Ая-тян. „Я не вмію зображати людей, ніколи цього не робила. Мені вдавалися тільки речі та краєвиди. Але і з цим тепер покінчено”.- „А чому ви мене не захотіли малювати?” - нападала Ая-тян. „Чому? Видно, в тебе було щось суттєвіше. Я помітила, що твоя врода зачарувала мене лише на короткий час”.- „А що воно, це „суттєвіше”?” - „Що? Я б сказала: душа”.- „Сумніваюсь,- незвично дзвінким голосом відповіла Ая-тян.- Це ж смішно. Хіба душу можна зобразити на картині?” - „Може, й смішно, але в лікарні ти сподобалася мені з естетичного боку, своєю красою, а от згодом я зрозуміла, що тіло - це ніщо, його привабливість залежить від шкіри. Я усвідомила, що річ не в твоїй зовнішності, а в душі. Саме це було для мене найсуттєвішим”.- „Я вас не розумію. А яке це має відношення до вашого небажання бачити мою наготу?” - сказала Ая-тян.
