Острів Смерті полностью

Вона оглянулась довкола. Над давно знайомим пекельним краєвидом панувала дивовижна тиша. Це був світ мертвих речей і диму. Здавалось, стогін покалічених і зойки приречених на смерть разом з чорними хмарами піднялися на небо. Застигши на одному місці, вона вдивлялася в силуети далеких гір. Сонце хилилося до заходу.

Раптом вона глянула під ноги і їй аж дух забило: зовсім поряд лежав труп, настільки обгорілий, що його важко було відрізнити від землі. Маленький труп чи то хлопця, чи то дівчини. Одяг на ньому перетлів, обпалилась і шкіра. „Бідолашна!.. Ні, це не моя сестра,- прошепотіла вона.- Мати з сестрою врятувалися. Напевне десь знайшли собі притулок”. І в цю хвилину їй знову пригадалася дівчинка, що вмерла на її руках. Тоді вона навіть не видобула із себе слів співчуття. „Якщо зараз я так сказала, то це означає, що я - не річ, а людина, що я не здамся й відшукаю матір із сестричкою”.

Зненацька в густих чорних хмарах утворився просвіт, і крізь нього на землю полилося якесь дивне світло, схоже на проміння яскраво-червоного сонця. В ту ж мить маленький труп криваво спалахнув - так, наче вона його підпалила, а разом з тим урвалася тиша, і страшний зойк ринув на неї з усіх боків…

Чому Ая-тян не розуміє, що найсуттєвіше в людини - це душа? Вона мені сподобалася не своєю вродою чи лагідністю, а зовсім іншим. Замкнута в собі, я зустрілася з людиною, душа якої мене привабила, бо я тішила себе надією, що вирвуся із своєї в'язниці. Але ж і Сома-сан зацікавився мною, він договорювався до того, що, мовляв, над моїми картинами витає моя душа, але не здогадувався, що в моїй в'язниці все гине. Зблизившись з Ая-тян, я йшла назустріч смерті, а в той самий час і Сома-сан упадав коло мене, тож я показала йому колоїдні шрами на спині - щоб знав, якими бридкими кольорами розмальована моя душа, яким химерним узором помережана. Я хотіла застерегти його. Цій лякливій, розгубленій людині, що судить про життя на підставі власних міркувань, треба було продемонструвати сліди, залишені на моїй душі нечистою силою. І справді, йому стало страшно, а завдяки страху він зміг утекти з моєї в'язниці. Після того я завітала до нього на квартиру, і хоча нас було тільки двоє, а наші сплетені докупи тіла повалилися на ковдру, він з переляку думав тільки про втечу. Нерозумний! А от Ая-тян я ні разу не показувала шрамів. Не відчувала потреби. Бо тоді вона жаліла б мене, а я це ненавиджу. Тож і сьогодні я не відступлю від правила. „Ая-тян, навіть перед смертю я не зроблю винятку. Спочатку ти скупайся. Я не покажу тобі своєї спини й не бачитиму твоєї наготи”,- озвалася я. Ая-тян мовчки кивнула й вийшла з кімнати. Я залишилась сидіти в плетеному кріслі. „Правда, так краще?”- запитала я й о г о.

Несподівано мені сяйнула думка: „А що, якби я от зараз тут померла? Поки Ая-тян нема. Покоївка ще не принесла пива, але на столі стоїть чайничок, чашки й термос. Якби я проковтнула таблетку, настав би кінець. Може, Ая-тян відмовилася б від свого попереднього наміру, якби дізналася, що я використала всю отруту. Певно, так було б краще. Якщо я її люблю, то чому б не залишити її серед живих? Навіщо тягти за собою? Досить моєї смерті”. За скляними дверима пішов сніг. Я вже збиралася вставати за таблетками у валізі, але збагнула: Ая-тян, прийшовши з ванни, помітить, що її одурено, і негайно викличе лікаря. Ні, так не годиться. Нічого з цього не вийде, тільки сором буде. Я знову відкинулась на спинку крісла. „кщо ти її любиш, то не відпускай від себе”- підказало в о н о.- „Зрозуміло”,- відповіла я невеселим голосом, дивлячись на кружляння сніжинок за шибками дверей.