Острів Смерті полностью

Канае заспокоївся і вже ладен був дякувати за це водієві, але відразу й здивувався: що його так заспокоїло? Адже найголовніше чекає його в лікарні. Він усівся зручніше й подумав: „Здамся на його волю. Він довезе до тої лікарні”.

„Наче Харон…” - мало не зірвалося йому з язика. Якщо з гучномовця станцію називали „Сіносіма”, то, природно, його провідник не хто інший, як Харон. Цей сивуватий літній чоловік везе його на Острів смерті…

Канае взяв себе в руки. „Що за дурниці! Від неспокою й недосипання мої нерви геть розладналися, а тому разу раз мене переслідують химерні видива. От хоч би недавній дивний сон. Прокинувшись, я намагався його згадати, але мимоволі поринув у новий. Що це був за сон?” - погойдуючись у таксі, запитував себе Канае. Напевне, якось пов'язаний з вибухом атомної бомби. Той сон Канае побачив уже тоді, коли мимоволі задрімав.

Однак тепер він уже не засне. Ніяка втома не зможе приспати його тривоги. З прибуттям до лікарні все остаточно визначиться. Незалежно від його волі і прагнення. Та от цікаво, який присуд долі влаштовує його, Канае?

Нараз таксі спинилося, і Канае кинуло вперед на спинку сидіння. Водій вискочив з машини, напустивши за мить холодного повітря. Канае протер шибку й помітив край дороги червоне світло поліцейської будки. Поговоривши з постовим, таксист повернувся і, сідаючи за кермо, знову напустив холоду.

- Все з'ясував.

- Спасибі.

Таксі рушило. „Скоро кінець,- думав Канае.- Але що чекає мене там? Голова паморочиться, дійсність скидається на сон”. Ні, дійсність залишається собою, і з нею йому доведеться зіткнутись.

Машина зробила плавний поворот і зупинилася.

- От і лікарня Фуцукаматі,- обертаючись до Канае, сказав водій.

- Уже прибули? Спасибі.

Канае розплатився, не забувши про чайові і, схопивши портфель, вийшов з таксі, йому в обличчя війнуло снігом. Перед ним здіймалася двоповерхова споруда лікарні невідкладної допомоги. Її обриси проступали на тлі сірого досвітнього неба, а на фасаді горів червоний ліхтар.

Крізь відчинені двері Канае щодуху побіг усередину.

Того дня Канае довго спав, а вставши майже перед полуднем і поснідавши тільки молоком і хлібом, гарячково взявся до роботи. І минулого вечора він допізна засидівся за столиком, а тому від нервового збудження довго не міг заснути. Та й зараз думки спалахували в його голові, наче іскри, перекидаючи місток між учорашнім і сьогоднішнім. Робота над романом посувалась успішно, і Канае час від часу перевіряв, скільки сторінок товстого блокнота залишилися чистими. Дві третини його вже були використані, але Канае вважав, що решти вистачить для закінчення твору. Тепер уся його увага зосереджувалася на стосунках М. з Р., внаслідок чого „Туонельський лебідь” розрісся порівняно з іншими частинами роману - „Зимою кохання” та „Човном Харон”. Хоча спочатку Канае прагнув описати лише взаємини М. з С., та, зачепивши образ Р., він дав волю фантазії і вже не міг не пов'язати долі М. і Р. Йому здалося, що таким чином вдасться змалювати типово сучасну любов, побудовану на пристрасті, співчутті й чуйності. В той же час його цікавила безплідна любов між А. і К., з одного боку, і між М. і А., з другого. Та чи справді та любов між М. і А. ні до чого не привела?.. Саме це питання найбільше мучило його, Канае, як письменника. Твердити, що любов між дівчатами не дала ніяких наслідків, було б неправильно. Але які вони, ці наслідки? Канае не мав навіть уявлення, про яке угамування душевної спраги може тут іти мова. „Зрештою, я не зовсім добре розумію стосунки між чоловіком і жінкою,- зітхнув він.- А тому я наділяю Р., С. і К. своїми рисами. Але ж у мене є ще уява”. Його обличчя проясніло - так наче ці слова могли все розв'язати, як чарівне закляття. Канае вважав уяву всесильною й не бачив на її дорозі жодної перешкоди. І незважаючи на це, „Туонельський лебідь” писався легко, а „Човен Харона” вже давно застряг на одному місці. Залишивши сюжетну лінію „Човна Харона” на півдорозі, Канае поперемінно розвивав то тему „Зими кохання”, то „Туонельського лебедя”.

Ось і тоді пополудні він старанно заповнював сторінку за сторінкою маленькими ієрогліфами, тільки іноді даючи руці перепочити. День був похмурий, а тому біля столика горів торшер. Кімната не опалювалася, і за звичкою Канае вкрив коліна ковдрою, а руки час від часу простягав до електроплитки. Однак особливого холоду він не відчував.

У сусідніх квартирах панувала тиша, мовчала й в'язальна машинка балакучої господині на другому поверсі. Канае пригадалося, що сьогодні свято. Видно, господиня пішла в гості до дочки. Всі, крім нього, відпочивали. Бо, на його думку, свято й неділя - найкращі дні для роботи. „Братися до роману чи навідатися до Мотоко Моегі та Аяко Аймі в домі Нісімото?” - запитував себе Канае.