Острів Смерті полностью

Він досить довго не давав їм про себе знати. Востаннє відвідав дівчат через день після повернення з новорічної поїздки до батьків на Хоккайдо. „Отже, пора вже зустрітися з ними. Тим більше сьогодні, коли вони напевне вдома”,- вирішив Канае, але з-за столика не підводився. Бо йому було шкода марнувати час тоді, коли нарешті робота пішла на лад. Марнувати?.. А якщо збоку подивитися, то хіба писання роману не марна трата часу?

Підняло Канае з-за столика властиве молодості гостре відчуття голоду. Надходив вечір і надворі потемнішало. Канае відчинив вікно й лише тоді помітив, що йде сніг. „Ось чому була така тиша”,- прошепотів він. Покрівлі будинків, балкончики, вулиці - все побіліло, і ця білизна в надвечірній сутіні набрала попелястого відтінку. „Це перший сніг цього року”,- подумав Канае, але після нещодавньої поїздки на засніжений острів Хоккайдо ця новина не зворушила його. У перші роки праці в токійському видавництві „Роккон-сьобо” Канае відчував тугу за батьківщиною, як тільки випадав перший сніг, а от зараз лишився байдужим. Однак, зачинивши вікно, швидко одягнувсь і подався до міста, яке засипала снігова пороша.

Холодний вітер бив в обличчя, і ще дужче хотілося їсти. Спочатку Канае мав намір повечеряти аж на Сіндзюку, але не витримав і дійшов майже безлюдною вулицею тільки до найближчої знайомої їдальні. Всередині було порожньо, бо до вечірнього напливу відвідувачів ще залишалося трохи часу. Насуплена офіціантка, розтягуючи слова, сказала: „Заходьте, будь ласка!” Поки готували страву, Канае грів руки над малесеньким хібаті.

„Цікаво, що зараз роблять дівчата? - міркував він. Теж готують вечерю? От було б добре, якби я раніше зважився піти до них у гості!” Від таких думок Канае захотілося якнайшвидше побачити дівчат. „Перекушу й відразу піду”,- вирішив він, але незабаром якось мимоволі його увага зосередилась на романі. З бігом часу М. закохається в Р. Після смерті його дружини М. захоче для нього щось зробити, захоче відпокутувати за-покійного С., за дружину Р. і сотні тисяч своїх земляків. Відпокутувати?.. Але ж М. не вчинила злочину. Просто їй не дасть спокою думка, що треба зробити щось подібне. Треба покохати Р. і поділити з ним свою долю.

- Пробачте, що довелося так довго чекати…- проказала офіціантка й поставила на стіл котлети із свинини, рис і юшку з місо[57]. Від усіх страв разом із смачним запахом піднімалася біла пара. Канае взявся до їжі, викинувши з голови всілякі думки. Йому здалося, що людина живе на світі лише для того, щоб насолоджуватися смачними наїдками. Минуло зовсім небагато часу, поки він дійшов до останнього шматка січеної капусти. Коли Канае вибрався з їдальні, надворі було вже темно, сніг припустив ще дужче й заслонив від нього весь світ.

„А як потім складеться життя М. і Р.?” - повернувся він до своїх попередніх роздумів. Мабуть, вони переїдуть з Хіросіми до Токіо й заживуть разом. Це буде пізньої осені двадцять п'ятого року Сьова[58], коли почалася війна в Кореї. А що станеться на початку двадцять восьмого року Сьова, на який припадає знайомство М. і А.? Р. помре. і, мабуть, цей факт матиме якийсь зв'язок з душевною кризою М.

Канае швидко йшов освітленою вулицею, а в його голові роїлося стільки думок, що він і не помічав снігопаду. „А чим усе це закінчиться? ..” Тут його роздуми наче натикалися на стіну. Як закінчити? Ось у чому питання. В його романі є три сюжетні лінії, і кожна мусить мати свою розв'язку. Навіть якщо „Зима кохання” й „Туонельський лебідь” з'єднаються з „Човном Харона”, то останній все-таки повинен чимось закінчитися. Може, за час спільного життя з М. і А. щось станеться? Адже самої ідилії їхнього мирного існування не досить для розв'язки роману.

Тут Канае згадав про реальних дівчат - Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Заходячи в їдальню, він твердо вирішив провідати їх. Та коли його думки закрутилися навколо роману, то ноги самі понесли його засніженим вечірнім містом додому.

„Та чи справді потрібна розв'язка? - міркував Канае.- Адже життя ніколи не зупиняється. Події йдуть одна за одною. А втім, у романі письменник може на свій розсуд придумати кінець”. У полоні таких плутаних думок він повернувся в свою холодну кімнату, де його ніхто не чекав, і сів за столик.

Через вхідні двері Канае проник у порожнє темнувате приміщення. Його очам, звиклим до сірого досвітку надворі, здалося, що тут ще панує ніч. Правда, електричне світло було ввімкнуте, тільки от побачити саму лампочку Канае не міг. Незабаром у напівтемряві він помітив кілька лавок під стіною. Звісно, на них ніхто не сидів. Враження було таке, ніби він потрапив усередину манекена або в кістяк велетенської первісної тварини. Знадвору задував вітер, і було дуже холодно. „Чого це вхідні двері відчинені?” - дивувався Канае і, помітивши, що стоїть як укопаний, заспішив повз дерев'яні лавки. Навпроти у стіні видніло освітлене зсередини прямокутне віконечко. Начебто кабіна вахтера.