Аяко говорила тихо і, мабуть, тому йому здалося, що приязно - так, наче вони давні друзі.
- Тільки вчуся. Недавно почала.
Саме в ту мить його увагу привернув програвач середніх розмірів у кутку майстерні.
- О, так у вас і програвач є! Може, для довгограючих платівок?
- Це єдиний предмет розкошу Мотоко-сан. Дуже дорогий.
- Он що! Я вам заздрю, бо не можу купити собі навіть стару модель для звичайних платівок. А мені так хочеться…
- Тихше! - насупившись, попередила Аяко.
- Пробачте. Забувся.
- Ну от, я і закінчила. Заходьте сюди,- нарешті озвалася художниця.
Вона швидко промила пензель водою, витерла ганчіркою і встромила в череп'яну вазочку. Палітру шпурнула на стіл, а потім заквапилася до котацу. Саме тоді Канае вперше побачив її зблизька.
Мотоко не була такою молодою, як йому уявлялося. Років двадцяти семи-восьми, з довгастим змарнілим обличчям, з на диво великими очима, вона сиділа просто перед ним, і під її невідривним поглядом Канае ніяковів. Аяко принесла їй чаю, і вона випила його мовчки. „Невідомо, як до неї підкотитися”,- підказував йому інстинкт редактора.
- Мабуть, ви вже знаєте, я - редактор видавництва „Роккон-сьобо” ,- порушив мовчанку Канае.
- Що ви видаєте? - поцікавилася Мотоко. Голос її був хрипкуватий, низький.
- Та як вам сказати… Здебільшого книжки на громадсько-політичні теми і про міжнародне становище.
- Якого напрямку? Лівого? - спитала вона руба.
- Зовсім ні. З комуністами наше видавництво не має зв'язків.
- Тоді правого?
- Ну навіщо ліпити ярлики? У нас своя незалежна позиція.
- Отже, ви - опортуністи,- зневажливо скрививши губи, сказала вона.
Розгублений Канае на мить запнувся.
- У політиці я не дуже розбираюся. Скоріше я аполітична людина. Моя мрія - зайнятися літературою. Але робота є робота. Правда, „Роккон-сьобо” непогане видавництво. У своїй діяльності воно дотримується гасла: „Збережімо мир! Світова війна не повинна повторитися!” Таким чином, воно керується не просто тимчасовими політичними міркуваннями, а національними ідеалами. Одним словом, виходить із заповітних прагнень нашого народу.
- А як інакше? І все-таки, мабуть, це вигідне діло…- сказала вона і потім додала, вже не так упереджено, як раніше: - То чим же я можу бути вам корисною?
- Знаєте, у нас є задум: у публіциста Сінсаку Йосіди вирішили замовити книжку „Шлях до миру” . Рукопис буде готовий ще не скоро, але я просив би сенсея[17] взяти на себе художнє оформлення.
- Якого сенсея?
- Ну, вас.
Мотоко засміялась якимось придушеним сміхом, радість від якого не передалася Канае.
- Я вчителюю в жіночій школі і звикла, коли учениці називають мене „сенсей” . Ви перший із статечних дорослих
людей так до мене звертаєтеся. А як вас величати?
- Канае Сома.
- Я вас називатиму просто Сома-саном, тож і ви забудьте про „сенсея”. Так що ви мені пропонуєте?
Саме в ту хвилину Аяко Аймі, що уважно прислухалася до розмови, схвильованим голосом промовила:
- Мотоко-сан, наш гість - це той чоловік, який хвалив ваші картини на виставці.
- Невже? - ледь-ледь закопиливши губи, холодно спитала вона.- Хіба ви, Сома-сан, любите живопис?
- Звичайно, люблю. Так само, як і музику,- наче трохи ображено відповів Канае. З його уст мало не вихопилося: „Це ж так природно!”
- Між музикою й живописом є різниця.
- Звісно, є… Але, як добре подумати, у своїй основі - це однакові види мистецтва. Я збираюся писати роман, та оскільки роман - синтетичний твір, то я вважаю, що романіст, глухий до живопису і музики, - це абсурд.
- Можливо. Але я, крім живопису, ні на чому не розуміюся. Зрештою і так можна жити.
Канае не знаходив, що відповісти. Глянув на Аяко Аймі - вона усміхалася, але її мовчанка наче промовляла: „Бачите, яка вона дивна?” Його погляд мимоволі перескочив у майстерню.
- Любити люблю. Але не розумію. Можна ж і так любити.
Канае ще дужче розгубився. Могло здатися, ніби він великий знавець малярства й музики. „Та чи насправді це так? Мабуть, Мотоко в цьому сумнівається - це видно по її іронічній посмішці” ,- подумав він.
- Однак ваші картини я таки розумію,- наполягав Канае.
- Як?
- Вони мені здаються опорою, на якій тримається життя.
- А хіба про будь-які інші не можна такого сказати?
- Не про всі.
Канае проголосив подібний категоричний висновок, певно, тому, що ця суперечка зачіпала його власний погляд на мистецтво. У видавництві „Роккон-сьобо” він значився простим редактором, а в душі мріяв стати автором роману, в якому б життя й мистецтво були рівноправні. Як на нього, то твір мистецтва має не тільки віддзеркалювати дійсність, але й витягувати з її глибин щось таке, що в збільшеному, якісно іншому вигляді могло б передати її суть. А тому мистецтво повинно бути таким же серйозним, як саме життя, і водночас служити йому опорою. „Як би це точніше сказати?” - роздумував Канае.
- Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя.
- Цікаво…
