- Картину не треба. А от абажур торшера можна.
Поки Канае виконував це прохання, Мотоко встала й підійшла до стіни. Пряме світло електричної лампочки впало на картину, і вона, щойно схожа на темну завісу, перетворилася на краєвид. Темний острів на темному морі. Краєвид у рамці, відкритий у вічність.
- Нікудишня, правда?
- Це ж ваш твір! А ви говорите про нього, як про щось чуже.
- Сома-сан, вам і зараз вона до вподоби?
- Авжеж. Я повісив її не просто ради того, щоб зробити вам приємність.
- А не тим вона вам подобається, що схожа на картину Бекліна?
- Ну що ви! До чого тут Беклін? Цю картину хвалили, називали шедевром, позначеним печаттю вашої особистості. Тому ви подарували мені саме її. Хіба не так?
- Можливо.
- Якби вам тепер захотілося повернути її собі, я б не віддав. Я - затятий колекціонер.
- Якщо вода так припала вам до душі, то хай буде по-вашому.
Якусь хвилину Мотоко дивилася на картину, а потім ще раз тихо повторила: „Тепер уже хай буде по-вашому”. Канае насадив абажур на лампочку, і кімнату огорнула м'яка тінь, лише столик був освітлений. А тим часом Мотоко кинула пальто на татамі й недбало сіла на дзабутон. На ній був чорний светр і чорні спортивні штани.
- Налити чаю?
Мотоко незворушно спостерігала, як Канае обережно брав з електричної плитки чайник з окропом і виймав з коробки з-під мандаринів чайничок для заварки та чашки. „Без Аяко вона б не дала собі ради”,- думав він і відчував, що йому приємно готувати для неї чай. Тістечко, яким Канае пригостив Мотоко, вона з'їла за одну мить.
- Сьогодні, здається, вівторок. Що сталося? Невже бар зачинили так рано?
- Що ви маєте на увазі?
- Я хотів запитати, чому ви сьогодні не в барі?
- Я тепер відпочиваю. До речі, і вас, Сома-сан, останнім часом ніде не видно.
- Не люблю ходити по барах.
- І не ходіть. Але чому ж до нас не завітаєте? Аяко-тян чекає не дочекається вашого приходу.
- Питаєте - чому?.. Був зайнятий.
- Романом? - спитала гостя й кинула очима на блокнот, розгорнутий на столику. Канае захвилювався: ану ж вона що-небудь прочитає. Та в ту ж хвилину Мотоко перевела свій допитливий погляд на господаря.
- Ну й як, пишеться?
- Та що вам сказати…
- Сома-сан, як ви вважаєте: ваш роман має якесь відношення до життя?
- Принаймні до мого має.
- Це зрозуміло. Ви ж автор роману. Я питаю, чи взагалі до людського життя має.
- Не знаю. Я тільки хочу перевірити, чи романом можна його змінити.
- Вам здається, що це можливо?
- Гадаю, що так. Точніше кажучи, що можна змінити не саме життя, а людську душу. Отже, такий роман повинен зачіпати не лише його автора, а й читача. Для дотеперішніх романів характерно те, що читач задовольняється
знайомством з чужим життям, витвореним волею письменника. Навіть якщо автор, опираючись на факти, творить нову дійсність і проникає в душевні порухи своїх героїв, то читач мусить погоджуватися з сюжетом, образами персонажів, атмосферою твору та подіями - одно слово, з загальною будовою роману. На мою думку, автор справді сучасного роману повинен домагатися того, щоб читач активно сприймав твір. А для цього потрібно збуджувати творчу уяву читача. Треба намагатися, щоб твір читався як плід спільних зусиль автора й читача. Тільки в такому разі авторові вдасться вплинути на його духовний світ.
- Це чудово! Отже, читання вашого роману змінить і наші душі?
- Мотоко-сан, ви глузуєте.
Канае Сома силувано всміхнуся, а Мотоко навіть не розтулила губ.
- То коли ви дасте мені його почитати?
Погляд Мотоко знову впав на столик, і Канае поспішив відповісти.
- Ще трохи почекайте. Щось поволі пишеться.
- А мені так хотілося якнайшвидше прочитати його! Як це чудово, що письменник може щодня ліпити людські характери!
- Нічого подібного.
Канае Сома відчув роздратування. „Вона завжди заздрить,- подумав він.- На її місці Аяко-сан слухала б мене захоплено”. Ну, хто він такий? Нікому не відомий автор незакінченого роману. Всього-на-всього честолюбний юнак. На неї ж мистецька критика покладає великі надії. Хоч він, Канае, і нахваляється, що своїм романом перетворить людські душі, та все одно його ще ніхто не друкував. Він вважає, що література вимагає від її творця усамітнення, а тому ніколи не брав участі у виданні журналу літературної групи, не показував рукопису товаришам та однодумцям. А на роботі, у видавництві, хоч і ходить чутка, що він працює над романом, та схожа вона більше на легенду, ніж на правду.
- А хіба ви, Мотоко-сан, не впливаєте на людей?
- Яким чином?
- А тим, що своїми картинами тривожите душу глядача і пробуджуєте в ньому високі помисли.
- Невже?
- Ваші картини здатні на це. Мене ж вони просто полонили. Відтоді, як я їх побачив, дивлюся на світ інакше. Мені здається, наче він схожий на них.
- Ви перебільшуєте. Ви - романтик і вам тільки здається, що ви бачите світ у похмурих барвах. Такий погляд не має нічого спільного з моїм.
- Я з вами не згоден.
