„Але заради чого?” - запитувала я. Гіркий присмак тих слів, змішаний із слиною, проник в усі закутки свідомості. „Я не можу коритися вашим наказам (власне, хто ви такі?). Якщо жити, то принаймні не в ролі жертви. І не дарованою людьми радістю, насолодою чи захватом. Я сама хочу дарувати. Не хочу, щоб мене роздягали. Сама роздягнуся. Не хочу, щоб мною заволоділи після того, як осліплять, оглушать, відберуть мову чи споять. Сама хочу заволодіти. Не хочу, щоб мене любили. Сама хочу любити”.
„Та навіщо? Я не можу любити,-міркувала я.- Любові немає. Поки є в о н о, любові немає”.
І все-таки, зачинивши за собою двері кімнати Сома-сана я трохи почекала. Сподівалася, що любов існує. Та Сома-сан не вибіг за мною навздогін. І я поглузувала: „Яка я дурна, жалюгідна і простодушна!” Якщо любов існує, то лише між здоровими людьми, наприклад, між Сома-саном і Ая-тян. Мені ж вона неприступна. А тому я, не оглядаючись, пішла. Куди кликало в о н о…
Свідомість повернулася до нього раптовим спалахом. „Вже пізно - здається, проспав” ,- подумав Канае і розплющив очі. Торшер в узголів'ї стояв не вимкнутий, але кімната не була освітлена так яскраво, як уночі. Знадвору крізь попелясту завісу пробивалося мляве ранкове світло. Канае обмацав простирадло біля подушки - шукав ручного годинника й не знаходив. Замість того рука наткнулася на холодну палітурку блокнота, а тоді полізла під подушку. Пам'ять трохи ожила. Виходить, він бачив сон і вдосвіта прокидався. Що ж це був за сон?
Канае схопився й сів. У самій піжамі було холодно. Він одсунув подушку й помітив годинника на татамі. Була за двадцять дев'ята. Який жах! Так проспав! Таке з ним рідкі траплялося, коли засинав удруге. „Який страшний сон! - міркував Канае, натягаючи на руку годинника.- Моторошний… Схожий на дійсність… Ні, анітрохи з нею не пов'язаний, а тому жахливий… Щось незрозуміле…”
Та для докладних роздумів не було часу. Навдивовижу спритно Канае схопився на ноги. Скинув піжаму, одягнув майку і штани, просунув руки в рукави сорочки і, присівши, натягнув шкарпетки. Тоді підійшов до вікна і взявся рукою за завісу. Як завжди, вона застряла на півдорозі, і тільки за другим махом її вдалося відсунути. Крізь шибки полилося непевне мляве світло зимового ранку.
Застібаючи сорочку і запихаючи її краї у штани, Канае, як завжди, розсіяно поглядав надвір. Зимове небо, захмарене й холодне, було помережане світлими й темними смугами, подекуди сірими, а подекуди білястими з жовтавим відтінком. Здавалось, от-от піде сніг. Внизу, під вікнами, пробігала вузенька стежина, за бетонною стіною виднівся прикритий деревами шиферний дах. Далі - черепичні покрівлі, потиньковані стіни, балкончики, а ген на виднокраї - заводські димарі. З того, як дим стелився над землею, можна було здогадатися, що віє вітер.
Однак споглядати не було коли. Зрештою, Канае вже обридло спостерігати щодня цей краєвид. Він мріяв перебратися десь інде з цього дешевого багатоквартирного будинку. Підійшовши до постелі, він погасив торшер, потім перевірив, чи є вода в чайнику, і ввімкнув електричну плитку. Приготування чаю забирало багато часу, бо плитка мала призначення - нагрівати воду для гоління. Канае давно збирався придбати термос, але через низьку зарплатню не міг цього зробити. Поверх сорочки Канае натягнув светр. Цей светр був з довгою шиєю, і Канае обходився без краватки. Відчинивши двері, він поспішив до туалету на іншому кінці коридору. Мабуть, інші пожильці вже пішли а роботу (зрештою, Канае завжди пас задніх). У коридорі було порожньо, всі двері зачинені. За кожним кроком дерев'яна підлога пронизливо скрипіла.
