Тепер дзвонив лише дзвін Гільдії найманців.
Доктор Ребус акуратно й елегантно поклав арбалет на стіл поруч.
— Дивись! Я його поклав!
— Ага, — сказав Ваймз. — Але я хочу переконатися, що ти його більше не візьмеш.
Чорний дзвін Гільдії найманців відбив полудень.
І зупинився.
Тиша оглушила їх, немов гуркіт грому.
Тихенький металевий звук значка Ваймза, який упав на підлогу, заполонив усю кімнату.
Він підняв ружжо і обережно дозволив руці зняти з м’язів напругу.
Але почався якийсь новий дзвін.
Це була весела коротенька мелодія, ледве чутна, якби не цей басейн гнітючої тиші…
…Годинник, набагато точніший, аніж усі ті пісочні, водяні та маятникові годинники.
— Капітане, опустіть ружжо, — сказав Морква, повільно піднімаючись сходами.
В одній руці він тримав меч, в іншій — подарунковий годинник.
Ваймз застиг.
— Покладіть його на підлогу. Ну ж бо, капітане.
— Я можу зачекати, доки закінчиться ще один дзвін, — сказав Ваймз…
— Капітане, я не дозволю цього. Це ж буде убивство.
— Ти мене зупиниш?
— Так.
Ваймз трохи повернув голову.
— Він убив Анвґу. Хіба для тебе це нічого не означає?
Морква кивнув.
— Так. Але особисте — це не те саме, що важливе.
Ваймз дивився вздовж дула. Обличчя доктора Ребуса, його роззявлений від жаху рот, так влучно розташований прямо на кінці дула.
— Капітане Ваймзе?
— Капітане? Значок № 177, капітане. Його нічого не повинно забруднити.
Дух ружжа, що протікав руками Ваймза, зустрів цілу армію чистих твердолобих Ваймзиків, що прямували з іншого боку.
— Краще покладіть його, капітане. Воно вам не треба, — сказав Морква, наче звертався до малої дитини.
Ваймз подивився на штуку, яку тримав у руках. Він майже не чув криків.
— Покласти негайно, вартовий! Це наказ!
Ружжо вдарилося об підлогу. Ваймз відсалютував і лише потім зрозумів, що щойно сталося. Він моргнув і глянув на Моркву.
— Особисте — це не те саме, що
— Слухайте, — втрутився Ребус, — мені дуже шкода… Шкода ту дівчину… Це була випадковість. Я хотів лише… У мене є докази. Є!
Ребус майже не помічав вартових. Він витяг шкіряну сумку зі столу і розмахував перед ними.
— Вони тут! Все це, сір! Докази! Едвард був дурним, він думав, що вся справа у коронах та церемоніях, та він не мав уявлення, що знайшов! А потім, минулої ночі, мене ніби…
— Мені це не цікаво, — пробурмотів Ваймз.
— Місту потрібен король!
— І не потрібні вбивці, — сказав Морква.
— Але…
Однак Ребус уже пірнув на підлогу і схопив ружжо.
Щойно Ваймз намагався зібрати свої думки в купу, вже наступної миті вони тікали в далекі куточки його свідомості. Він дивився прямо в пащу ружжа. Паща посміхалася.
Ребус притулився до колони, але ружжо не ворушилося, не зводячи
— Все там, сір, — сказав він. — Все записане. Все. Родимки, пророцтва, генеалогія — все. Навіть ваш меч. Той
— Справді? — здивувався Морква. — Я можу поглянути?
Морква опустив меч і, на превеликий жах Ваймза, підійшов до письмового столу і витягнув з теки пачку документів. Ребус схвально кивнув, наче похвалив слухняну дитину.
Морква прочитав сторінку і перейшов до наступної.
— Саме так. Але зараз ми повинні здихатися цього надокучливого вартового, — сказав Ребус.
Ваймз відчув, що бачить металевий заряд, який зараз лише ховається в кінці трубки, і в будь-яку секунду запуститься прямо в нього…
— Шкода, — сказав Ребус, — що ви не…
Морква став прямо перед ружжом. Його рука рухалася миттєво. Все сталося майже беззвучно.
«Молися, щоб твоїм убивцею не виявилася добра людина, — думав Ваймз. — Він уб’є тебе, не сказавши зайвого слова».
Ребус подивився вниз.
На його сорочці була пляма крові. Він підняв руку до руків’я меча, що виступав з його грудей, і жалібно подивився в очі Моркві.
— Але чому? Ви могли стати…
І помер. Ружжо випало з його рук і вистрелило у підлогу.
Настала тиша.
Морква схопився за руків’я свого меча і потягнув. Тіло опустилося.
Ваймз сперся на стіл і намагався перевести подих.
— Чорт… би… його… взяв, — повільно сказав він.
— Сер?
— Він… він назвав тебе «сір», — сказав він. — Що було в тій…
— Капітане, ви запізнилися, — сказав Морква.
— Запізнився? Запізнився? Що ти маєш на увазі? — Ваймз боровся, намагаючись помирити свій мозок із реальністю.
— Ви повинні були одружитися… — Морква подивився на годинник, потім закрив його і передав Ваймзу, — дві хвилини тому.
— Так. Так. Але він назвав тебе «сір». Я чув…
— Здається, вам просто почулося, — сказав Морква.
У тут у голову Ваймза прийшла божевільна думка. Меч Моркви був довжиною в пару футів. Він наскрізь пробив тіло Ребуса. Але Ребус стояв спиною до…
