Озброєні полностью

Але Ребус щосили тримав ружжо. І Ваймз не наважувався випустити його з рук. Ружжо тримали двоє різних чоловіків. Воно почало згинатися. Чоловіки тягнули ружжо, кожен у свій бік.

Ружжо вибухнуло.

З нього вилетів язик червоного полум’я, їдкий запах феєрверка. Щось вилетіло із ружжа та, продзенькавши по стінах, вдарило по Ваймзовому шолому і рушило у бік стелі.

Ваймз подивився на перекошене Ребусове обличчя. Потім схилив голову і вирвав ружжо з його рук.

Найманець закричав і відпустив зброю, хапаючись за ніс. Тримаючи ружжо обома руками, Ваймз відкотився подалі від Ребуса.

Воно ворушилося. Раптом воно заскочило на капітанове плече, а його палець став на спусковий гачок.

«Ти мій.

Він нам більше не потрібен».

Потрясіння від того, що ружжо могло говорити, було настільки сильним, що Ваймз закричав.

Пізніше він клявся, що не натискав на гачок. Гачок сам натиснувся, потягнувши палець за собою. Ружжо вдарило його по плечу, і в стіні за головою найманця з’явився, обсипавши присутніх уламками штукатурки, шестидюймовий отвір. Крізь червоний туман Ваймз усвідомлював, як Ребус підбіг до дверей і протиснувся крізь них. Двері грюкнули.

«Все, що ти ненавидиш, все, що тобі не подобається, — я можу все виправити».

Ваймз підійшов до дверей і смикнув за ручку. Двері були замкнені.

Не усвідомлюючи хід своїх думок, він навів ружжо і знову дозволив спусковому гачку потягнути палець. Більша частина дверей і одвірок перетворилися в обрамований уламками отвір. Ваймз відкинув уламки і пішов туди, куди його вело ружжо.

Він зупинився у проході. Десяток молодих людей з подивом дивилися на нього з напіввідчинених дверей. Всі вони були у чорному.

Він був прямо посеред Гільдії найманців.

Найманець-новобранець подивився на Ваймза через пихато надуті ніздрі.

— А ти ще хто такий?

Ружжо миттю прицілилося в хлопчину. Ваймз ледь встиг підняти дуло, якраз у той момент, коли зброя вистрілила. Постріл знищив частину стелі.

— Я закон, сучі ви діти! — заволав він.

Вони витріщилися на капітана.

«Розстріляй їх усіх. Очисти світ».

— Замовкни! — Ваймз, червоноокий, вкритий пилом монстр із-під землі, що скрапував слизом, поглянув на тремтячого учня. — Куди подівся Ребус? — його голову заполонив густий туман. Рука аж скрипіла, відчайдушно намагаючись не натиснути на гачок.

Один юнак нервово тицьнув пальцем у напрямку сходів. Коли ружжо вистрілило, він стояв зовсім поруч, тому зараз був з голови до ніг вкритий штукатуркою.

Ружжо знову пішло геть, тягнучи Ваймза за собою повз юних найманців, нагору сходами, на яких виднівся чорний слід. Ще один коридор. Двері відчинилися, але одразу ж зачинилися після того, як ружжо знову вистрілило, цього разу поціливши у канделябр.

Коридор вів на широкий майданчик над ще одними, значно дивовижнішими сходами, до яких вели великі дубові двері.

Ваймз відстрелив замок, ногою штовхнув двері, а потім ледве змусив ружжо пригнутися. Над головою промайнула стріла арбалета і попрямувала до більш доступної цілі у кінці коридору.

«Стріляй у нього! СТРІЛЯЙ У НЬОГО!»

Ребус стояв біля свого столу, гарячково намагаючись зарядити в арбалет ще одну стрілу…

Ваймз намагався приглушити голос у голові.

Але… Чому б не вистрілити? Хто цей чоловік? Він завжди хотів очистити місто, і можна було почати просто зараз. І тоді люди дізналися б, що таке закон…

Очисти світ.

Почався полудень.

Потрісканий бронзовий дзвін у Гільдії вчителів спочатку почав дзвонити, однак потім вирішив залишити інформацію про полудень собі, та дзвін уже підхопив старий годинник Гільдії пекарів, що, як завжди, біг попереду самого часу.

Ребус випрямився і почав відступати в укриття до однієї з кам’яних колон.

— Ти не можеш в мене вистрілити, — почав він, спостерігаючи за ружжом. — Я знаю закон. І ти знаєш. Ти вартовий. Ти не можеш холоднокровно мене застрелити.

Ваймз примружився, спрямувавши погляд вздовж дула.

Це було б так просто. Спусковий механізм смикнув його за палець.

Залунав третій дзвін.

— Ти не можеш просто так мене вбити. Це закон. Ти вартовий, — повторив доктор Ребус. Він облизав сухі губи.

Він трохи опустив ружжо. Ребус майже розслабився.

— Так. Я людина Сторожі.

Ружжо знову піднялося. Воно цілилося у докторів лоб.

— Але коли дзвони перестануть дзвонити, — тихо сказав Ваймз, — я більше не буду вартовим.

«Стріляй у нього! СТРІЛЯЙ У НЬОГО!»

Ваймз затис приклад під пахвою, таким чином вивільнивши одну руку.

— Ми зробимо це за правилами, — сказав він. — За правилами. Так, треба робити виключно за правилами.

Не дивлячись вниз, він смикнув значок із залишків костюма. Навіть через бруд значок все одно заблищав. Ваймз завжди його полірував. Він підкинув його, наче монету. Мідь значка відбила світло.

Ребус спостерігав за ним, наче той кіт.

Передзвін ще тривав. Більшість веж уже віддзвонили. Тепер дзвін лунав лише з храму Дрібних божеств і Гільдії найманців. Останній завжди зарозуміло запізнювався.