Озброєні полностью

І шолом у нього був із пір’ям.

— Заходьте, заходьте, — сказав Ваймз. — Ми тут все одно нічого важливого не робили.

— Капітане Ваймзе…

— Все добре. Ми знаємо. Віддати йому зброю. Це наказ, Моркво. Один службовий меч, одну піку або алебарду, одну палицю, один арбалет. Сержанте Колоне, я правильно кажу?

— Так, сер.

Морква на мить завагався.

— Ну добре, — сказав він. — Мій службовий меч в арсеналі.

— А на поясі що?

Морква нічого не сказав. Однак він став трохи по-іншому. Його біцепси напружилися, і під одягом проступили могутні м’язи.

— Все правильно, нас цікавить лише службовий меч, — задкував Виверт. Він був із тих людей, які краще відійдуть від сильного супротивника, але слабкого будуть бити безжалісно. — Де каменесос? — спитав він. — І скеля?

— А-а-а, — сказав Ваймз, — Ви маєте на увазі тих членів нашого товариства, яких узяли з метою боротьби з видовою дискримінацією у місті?

— Я маю на увазі ґнома і троля, — сказав Виверт.

— Не маю жодної гадки, — весело сказав Ваймз. Анґві здалося, що він знову п’яний, якщо люди можуть напитися від відчаю.

— Ми не знаємо, сер, — сказав Колон. — Їх цілий день немає.

— Напевне, б’ються один з одним у Кар’єрному провулку, разом з іншими, — сказав Виверт. — Таким не можна довіряти порядок у місті. Запам’ятайте.

Анґві здалося, що хоча слова на кшталт каменесоса та скелі були образливими, порівняно зі словом «таким» вони навіть виражають ідею загального братерства в устах подібних на Виверта людей.

Анґва здивовано помітила, що її погляд зосередився на Вивертовій яремній вені.

— Б’ються? — спитав Морква. — Чому?

Виверт знизав плечима.

— Хто їх, гадів, знає?

— Здається, я знаю. Дайте подумати, — почав Ваймз. — Може, це пов’язано з якимось незаконним арештом? Це ніяк не пов’язано з певними радикальними ґномами, які потребують лише приводу, щоб напасти на тролів? Як ви думаєте, Виверте?

— Ваймзе, не думаю.

— Ідеально! Ви — саме та людина, яка потрібна місту.

Ваймз підвівся.

— Тоді я піду, — сказав він. — Побачимося завтра. Якщо воно настане.

Він гучно грюкнув дверима.

То була величезна зала. Розмірами з міську площу. Щокілька ярдів стояли стовпи, які підтримували дах. Від неї, наче промені, розходилися тунелі в будь-якому напрямку та на різних рівнях. З багатьох тунелів текла вода, яка потрапляла до них із різних невеличких джерел та підземних потоків.

І ось саме це й було проблемою. Проточна вода змила усі сліди із кам’яної підлоги зали. Дуже великий тунель, майже перекритий сміттям і мулом, вів до того, що, як був упевнений Дуболом, було гирлом.

Там було майже приємно. Не було жодного запаху, крім вологої гнилизни під камінням. І там було прохолодно.

— У горах я бачив великі ґномські зали, — сказав Дуболом, — але мушу визнати, це щось інше.

Відлуння його голосу чулося по всьому приміщенні.

— Згоден, — сказав Щебінь, — це має бути щось інше, бо ми не в горах і це не ґномська зала.

— Бачиш хоч якийсь шлях наверх?

— Ні.

— Ми могли проминути десяток шляхів до поверхні і навіть цього не помітити.

— Так, — сказав троль. — Це заплутана проблема.

— Щебню?

— Так?

— Ти знаєш, що у прохолодних місцях стаєш розумнішим?

— Правда?

— А якщо ти розумнішаєш, то, може, спробуєш придумати, як нам звідси вибратися?

— Копати? — запропонував троль.

Де-не-де в тунелі лежали валуни. Небагато; взагалі кладка була напрочуд якісною.

— Тьху. Лопати ж немає, — поскаржився Дуболом.

Щебінь кивнув.

— Дай мені свій нагрудник, — сказав він.

Він притулив нагрудник до стіни і кілька разів постукав по ньому кулаком.

— Подивився. Більш-менш лопатоподібна форма.

— До поверхні далеченько, — із сумнівом у голосі промовив Дуболом.

— Ми знаємо напрямок, — сказав Щебінь. — Або копати, або залишатися тут і їсти щурів до кінця свого життя.

Дуболом вагався. Ідея була навіть привабливою…

— Без кетчупу, — додав Щебінь.

— Здається, я бачив кілька валунів он у тому напрямку, звідти й можемо почати, — сказав ґном.

Капітан Виверт озирнувся навколо з таким виглядом, наче цією дією він робив кімнаті послугу.

— Непогане місце, так, — сказав він. — Думаю, ми переїдемо сюди. Краще, ніж квартали біля палацу.

— Це наше місце, — сказав сержант Колон.

— То доведеться посунутися, — сказав капітан Виверт.

Він поглянув на Анґву. Її пильний погляд починав діяти йому на нерви.

— Це ще не всі зміни, які на вас чекають, — сказав він.

За ним скрипнули двері. У кімнату прокульгав маленький і дуже смердючий собака.

— Але лорд Ветінарі не призначив нового командувача, — заперечив Морква.

— Так-так… Здається, мені здається… — сказав Виверт, — що це, швидше за все, не один із вас. Здається мені так… Сторожі об’єднають. Нічну та Денну. Здається мені, що у вас тут безлад. Багато всілякого мотлоху… у Сторожі.

Він знову поглянув на Анґву. Від її погляду йому ставало все тривожніше і тривожніше.

— Здається мені, — знову почав Виверт, однак зупинився, помітивши собаку. — Погляньте лише! — сказав він. — Собака у штабі Сторожі! — він копнув ногою Гаспода і посміхнувся, коли той завищав і утік під стіл.