Озброєні полностью

І справді, тунель поєднувався з іншим, набагато ширшим. На підлозі був глибокий мул, а посеред тунелю протікав струмок. Дуболомові здалося, що він чує, як щури, принаймні він сподівався, що це щури, відскакували в темну порожнечу. Він навіть подумав, що чує звуки міста — невиразні, переплутані — крізь товстий шар землі.

— Наче храм, — сказав він, і його голос пролунав вдалині.

— На стіні є напис, — сказав Щебінь.

Дуболом подивився на літери, вишкрябані в камені.

— ВІА КЛОАКА, — сказав він. — Гм. «Віа» — старе слово, раніше так називали вулицю чи шлях. «Клоака» означає…

Він зазирнув у морок.

— Це каналізація, — сказав він.

— Що це?

— Це як… ну куди тролі скидають… сміття? — намагався пояснити Дуболом.

— На вулиці, — сказав Щебінь. — Гігієнічно.

— Це… просто підземна вулиця для… ну… для лайна, — сказав Дуболом. — Ніколи не подумав би, що в Анк-Морпорку є каналізація.

— Можливо, Анк-Морпорк не знав, що в Анк-Морпорку є каналізація? — припустив Щебінь.

— Так, ти маєш рацію. Це місце старе. Ми в надрах землі.

— В Анк-Морпорку навіть у лайна є власна вулиця, — сказав Щебінь із захватом та здивуванням одночасно. — Воістину, місто можливостей.

— А ось ще щось написано, — сказав Дуболом. Він зішкрябав трохи намулу. — «Цирон IV мене вробив…» — прочитав він вголос. — Цирон IV. Здається, він був одним із прадавніх королів, чи не так? Гей… ти знаєш, що це означає?

— Що тут нікого не було з учорашнього дня, — сказав Щебінь.

— Ні! Цьому місцю… цьому місцю більше двох тисяч років. Ми, напевно, перші люди, які прийшли сюди з часів…

— Учора, — сказав троль.

— Учора? Учора? Це чому вчора?

— Сліди ще свіжі, — сказав Щебінь і показав на землю.

У мулі були сліди.

— Як давно ти в місті? — запитав Дуболом, раптом відчувши, що це дуже важлива інформація.

— Дев’ять років. Це та кількість років, яку я прожив тут. Дев’ять, — гордо сказав Щебінь. — Це лише одне з великої… кількості чисел, якими я тепер умію рахувати.

— Ти коли-небудь чув про тунелі під містом?

— Ні.

— А хтось же про них знає.

— Так.

— Що будемо робити?

Відповідь була очевидною. Вони погналися за чоловіком на склад ф’ючерсної свинини і ледь не загинули. Тоді опинилися в епіцентрі невеликої війни і ледь не загинули. Тепер опинилися в таємничому тунелі, де були свіжі сліди. Якщо капрал Морква або сержант Колон спитають: «І що ви зробили?» — ніхто з них не був готовий відповісти: «Пішли геть».

— Сліди ведуть сюди, — сказав Дуболом, — а потім повертаються. Але ті, що повертаються, не такі глибокі, як ті, що йдуть вперед. Але ті, що ведуть назад, глибші за ті, що ведуть вперед. Тож той, хто ішов, був важчим, коли прийшов, і легшим, коли повертався?

— Саме так, — погодився Щебінь.

— То це означає…

— Він схуд?

— Він щось приніс і залишив… десь тут.

Вони дивилися в темряву.

— І ми підемо і дізнаємося, що це було? — сказав Щебінь.

— Так. Як почуваєшся?

— Почуваюся добре.

Хоча вони належали до різних видів, їхні розуми зосередилися на одному й тому ж образі: раптовий спалах і шматок свинцю, що мчить на них крізь темряву.

— Він повернувся, — сказав Дуболом.

— Так, — сказав Щебінь.

Вони знову подивилися в темряву.

— Не найкращий день, — сказав Дуболом.

— Точно.

— Я хочу щось спитати… на випадок… Тобто… Скажи, що то було на складі свинини? Ти зробив всі ті підрахунки! Що то було?

— Я… не знаю. Я все це бачив.

— Все що?

— Просто все це. Все. Усі цифри у світі. Я міг би їх усіх порахувати.

— І чому вони дорівнювали?

— Не знаю. Що означає «дорівнювати»?

Вони попрямували далі, аби побачити, що готує для них майбутнє.

Слід врешті-решт привів у вужчий тунель. Він був таким вузьким та низьким, що троль ледве стояв у ньому вертикально. Скоро шлях обірвався. Зі склепіння упав валун, а з ним щебінь і мул, і все це перекрило шлях. Але це не мало значення, тому що вони знайшли те, що шукали, хоч і не шукали саме цього.

— От лихо, — сказав Щебінь.

— Точно, — підтвердив Дуболом. Він перелякано озирнувся. — Знаєш, — сказав він, — у цих тунелях зазвичай повно води. Вони значно нижчі за нормальний рівень річки.

Він знову подивився на їхню жалюгідну знахідку.

— У нас буде багато проблем, — підсумував ґном.

— Це його значок, — сказав Морква. — Бідолаха. Він так його стиснув, що той поранив долоню.

Технічно Анк-Морпорк побудований на суглинку, але те, на чому він справді стоїть, — це Анк-Морпорк; його споруджували, спалювали, замулювали та відбудовували стільки разів, що його фундамент — це старі підвали, поховані дороги, викопні кістки та сміття попередніх міст.

Під ними, в темряві, сиділи троль і ґном.

— Що тепер будемо робити?

— Ми повинні залишити його тут і привести капрала Моркву. Він точно знатиме, що робити.

Щебінь через плече дивився на річ позаду них.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Неправильно залишати його тут.

— Так. Так, ти маєш рацію. Але ти троль, а я ґном. Як гадаєш, що трапиться, коли люди побачать, як ми несемо його вулицею.

— Велика проблема.

— Правильно. Ходімо. Простежимо за слідами.

— А якщо ми повернемося, а його вже не стане? — переймався Щебінь, уважно дивлячись під ноги.