Озброєні полностью

— Тут важливий елемент, — додав Дуболом, одягаючи окуляри, які він щойно дістав звідкілясь із-під бороди, і уважно оглядаючи годинник, — це невелика штучка, яка гойдається і заважає шестірням рухатися занадто швидко.

— А звідки тій штучці знати, що вони почали рухатися занадто швидко? — цікавилася Анґва.

— Ну вона просто така, — намагався пояснити Дуболом. — Я сам не дуже розуміюся на цьому. О, та тут і напис є.

Він прочитав вголос.

— «На варті, вашого часу, від старих друзів, з Варти».

— Це така гра слів, — сказав Морква.

Настала довга ніякова тиша.

— Гм. Я здав по кілька доларів за кожного з новобранців, — додав він, шаріючись. — Я маю на увазі… повернете, коли забажаєте. Якщо забажаєте. Я маю на увазі… ви б обов’язково з ним потоваришували. Якби ближче познайомилися.

Решта вартових обмінялися поглядами.

«Він міг би вести за собою армії, — подумала Анґва. — Точно міг би. Дехто надихав цілі країни на великі вчинки силою своєї постаті. І Морква міг би. Не тому, що він мріяв керувати полчищами, панувати світом чи керувати імперією, яку згадуватимуть ще тисячу років. А просто тому, що він вважав, що всі всередині дуже чесні і шляхетні, і кожен міг би стати порядною людиною, якби тільки доклав зусиль. Він так вірить, що палає, наче полум’я, полум’я, більше, ніж він сам. У нього є мрія, і всі ми — частина його мрії, засіб, і його мрія формує світ навколо нього. Дивно, але ніхто не хоче його розчаровувати. Хоча, якщо подумати, це було б те саме, що вдарити найбільше цуценя у всесвіті. Це якась магія».

— Позолота стирається, — сказав Дуболом і одразу ж швидко додав: — Але це гарний годинник.

— Я хочу вручити його сьогодні ввечері, — сказав Морква. — Ми всі підемо… випити.

— Не найкраща ідея, — сказала Анґва.

— Краще завтра, — сказав Колон. — На весіллі ми будемо почесною вартою. Об’єднаємо мечі у вигляді арки.

— У нас на всіх лише один меч, — похмуро згадав Морква.

Вони опустили очі.

— Це нечесно, — сказала Анґва. — Мені байдуже, хто вкрав те, що вкрали у найманців, але він не міг не спробувати з’ясувати, хто вбив пана Клевця. А на Летицію Невдаліс чомусь узагалі всім начхати.

— Я б хотів з’ясувати, хто в мене стріляв, — сказав Щебінь.

— Чорти! Яким зухвальцем потрібно бути, щоб вкрасти щось у найманців, — сказав Морква. — Ось що сказав капітан Ваймз. Він сказав, що потрібно бути дурнем, щоб спробувати пробратися до найманців.

Вони знову опустили очі.

— Наприклад, клоуном або блазнем? — замислився Щебінь.

— Щебню, він мав на увазі не дурня з дзвіночками, — спокійним тоном пояснив Морква. — Він мав на увазі, що потрібно бути просто ідіо…

Він зупинився і подивився на стелю.

— О Боги, — сказав він. — Отак просто?

— Отак як? — спитала Анґва.

Хтось постукав у двері. Це був не ввічливий стукіт. Якщо такому не відчинити, то він просто увійде разом із дверима.

У кімнату впав вартовий. У нього не вистачало половини броні і був синець під оком, але в ньому досі можна було впізнати Черепа Червонодерева, вартового Денної сторожі.

Колон допоміг йому звестися на ноги.

— Черепе? Що, бійка?

Череп подивився на Щебня і пхикнув.

— Гади напали на штаб Сторожі.

— Хто?

— Вони!

Морква поплескав його по плечу.

— Спокійно, зараз він — не троль, — почав він, — а молодший констебль Щебінь — не салютувати! — Тролі напали на Денну сторожу?

— Вони ламають бруківку!

— Їм не можна довіряти, — зауважив Щебінь.

— Кому? — здивувався Череп.

— Тролям. Неприємні типи, як на мене, — сказав Щебінь з усією переконаністю троля зі значком. — За ними потрібно пильно стежити.

— А що з Вивертом? — поцікавився Морква.

— Не знаю! Ви повинні щось зробити.

— Нас розпущено, — сказав Колон. — Такий наказ.

— Та щоб тебе!

— Що ж, — радісно сказав Морква. Він витягнув з кишені шматочок олівця і зробив маленьку галочку у своєму чорному блокноті. — У тебе досі є той будиночок на Простецькій вулиці, так? Сержанте Червонодереве?

— Що? Що? Так! Що з того?

— А орендна плата досі не більша, ніж фартинг на місяць?

Червонодерев дивився на нього одним справним оком.

— Ти в нас не як усі чи що?

Морква подарував йому велику усмішку.

— Можливо. Що ж. То більше фартинга чи ні? Що скажеш?

— Там ґноми бігають, шукаючи бійки, а ти розпитуєш мене про нерухомість?

— Фартинг?

— Не будь дурнем! Там не менше п’яти доларів на місяць!

— Ага, — сказав Морква, знову тицьнувши олівцем у сторінку блокнота. — Це, звичайно, інфляція. І, здається, у тебе є місце для приготування їжі… І принаймні два і третина гектарів землі і більше половини корови?

— Ну добре, так і є, — нервувався Червонодерев. — Це якийсь жарт, чи що?

— Здається, вимоги щодо власності ти ледь-ледь, але пройшов, — сказав Морква. — Відповідно до законодавства, для громадян з хорошою репутацією можуть бути застосовані поблажки. Нарешті, як гадаєш, чи не відбулося у місті злісних порушень закону та порядку?

— Перекинули тацю Нудля Від-Душі-Відриваю. А його самого змусили з’їсти дві ковбаски його ж власного виробництва!

— Ото справи! — сказав Колон.

— Без гірчиці!