Озброєні полностью

— Фреде, дістань папір! Хутко!

— Так, але… — спробував заперечити сержант Колон.

— Шматок паперу! Негайно!

Колон заліз у кишеню і подав Ноббі рахунок із бакалійної крамнички якраз за мить до того, як двері відчинилися. Ноббі з бундючним виглядом швидко зайшов усередину, змусивши чоловіка задкувати.

— Не тікати! — кричав він. — Поки я не знайшов ніяких порушень, але…

— Я не…

— Поки що!

Морква встиг оглянути це напівпечерне приміщення, повне дивних тіней. Окрім чоловіка, який був товстіший за Колона, було ще пару тролів, які, здається, працювали з точильним каменем. Події у місті, здавалося, не встигли просочитися крізь товсті стіни.

— Гаразд, без паніки. Усім припинити будь-яку діяльність. Припиніть діяльність, будь ласка. Я капрал Ноббс, аудитор міської артилерійської інспекції… — розмахуючи аркушем паперу перед обличчям чоловіка, Ноббі намагався придумати кінець речення, — спеціального… бюро… інвентаризації… міста Анк-Морпорк. Скільки людей тут працює?

— Я один.

Ноббі вказав на тролів.

— А це тоді хто?

Чоловік плюнув на підлогу.

— Я думав, ви питали про людей.

Морква автоматично виставив руку, і вона гупнула об нагрудник Щебня.

— Гаразд, — сказав Ноббі, — тепер подивимося, що у нас тут є… — він швидко йшов вздовж стелажів, так швидко, що всі інші повинні були бігти, щоб не відставати він нього. — Що це?

— Ну…

— Не знаєш, так?

— Звичайно, знаю… це… це…

— Двітисячіфунтовий обрізний арбалет, три тятиви, розміщений на трифутовому лафеті, з лебідкою подвійної дії?

— Саме він.

— Хіба це не хапонійський посилений арбалет зі спусковим механізмом «козяча нога» та підручковим багінетом?

— Гм… Справді?

Ноббі неквапно оглянув його, а потім відкинув убік.

Решта Нічної сторожі здивовано спостерігали. Ніхто б ніколи не подумав, що Ноббі знає хоч якусь зброю, окрім ножа.

— У вас тут є гершебський дванадцятистрільний лук із гравітаційною подачею? — довідувався він.

— Що? Перед вами все, що в нас є.

Ноббі взяв зі стелажа мисливський арбалет. Поки він натягував тятиву, його худющі кінцівки гуділи від напруги.

— Стріли до нього уже розбазарив?

— Так ось же вони, поруч!

Ноббі взяв із полиці одну стрілу і вставив її у паз. Потім оглянув ручку. Він обернувся.

— Чудова інвентаризація! — сказав Ноббі. — Беремо усе.

Чоловік стояв під прицілом Ноббі, але, на подив Анґви, не здавав позицій.

— Хочете налякати мене цим маленьким арбалетом? — обурився він.

— А що, цей маленький арбалетик тебе не лякає? — спокійно продовжував Ноббі. — Ні. Та й правильно. Він малесенький. Такий маленький арбалетик не може налякати такого чоловіка, як ти, він же такий малесенький. Щоб налякати такого, як ти, потрібен більший арбалет, ніж цей.

Анґва віддала б місячну зарплатню лише за те, щоб побачити обличчя квартирмейстера. Вона лише бачила, як Щебінь підняв облоговий арбалет, зарядив його однією рукою і з ледь чутним бурчанням ступив вперед. Тепер вона могла уявити, як заоберталися його очі, коли йому в шию вперлася холодна металева стріла.

— А отой позаду тебе, то великий арбалет, — сказав Ноббі.

Шестифутова залізна стріла була не дуже гострою. Її призначенням було трощити двері, а не робити складні хірургічні операції.

— Мені стріляти? — пробурчав Щебінь чоловікові прямо у вухо.

— Ви не зважитеся тут стріляти! Це облогова зброя! Вона пройде прямо крізь стіну!

— Ну потім і крізь стіну, — натякнув Ноббі.

— О, а це для чого? — цікавився Щебінь своєю новою зброєю.

— Розумієш…

— Сподіваюся, ти добре все це беріг, — сказав Ноббі. — Ці речі стають небезпечними, коли метал недоглянутий. Особливо запобіжник.

— А що таке запобіжник? — питався Щебінь.

Стало тихо.

Десь глибоко всередині Морква відкопав втрачений голос.

— Капрале Ноббсе?

— Так, сер!

— Якщо не заперечуєте, продовжу я.

Він обережно опустив облоговий арбалет, але Щебінь згадав той коментар про людей, і арбалет знову піднявся вгору.

— Що ж, — почав Морква, — мені не подобається цей елемент примусу. Ми тут не для того, щоб знущатися з цього бідолашного чоловіка. Він міський службовець, такий же, як і ми всі. Ми не повинні його залякувати. Чому би просто не попросити?

— Перепрошую, сер, — сказав Ноббі.

Морква погладив зброяра по плечу.

— Ми можемо взяти зброю? — ласкаво спитав він.

— Що?

— Зброю. Для офіційної місії.

Зброяр, здавалося, повністю втратив зв’язок з реальністю.

— Тобто я маю вибір? Я можу відмовити? — не розумів він.

— Авжеж. Ми в Анк-Морпорку намагаємося співпрацювати, а не примушувати. Якщо ви з якихось причин не можете задовільнити наш запит, просто скажіть нам.

Динь! — і кінчик залізної стріли знову вдарив по потилиці зброяра. Він даремно намагався щось сказати, бо єдиним словом, про яке він міг зараз думати, було слово «вогонь», що могло пролунати у будь-яку мить.

— Ага, — сказав він. — Ух. Так. Правильно. Звичайно. Добре. Гаразд. Візьміть усе, що вам потрібно.

— Добре, дякую. Сержант Колон видасть вам розписку, де буде вказано, що ви відпустили зброю добровільно.

— Я? Добровільно?

— Звичайно, це ваша власна добра воля. Вибір.

Обличчя чоловіка перекривилося у відчайдушних роздумах.

— Я вважаю…

— Що?