— Я думаю, відповідь можна зрозуміти як «так», — підсумував Морква. Він знову поставив галочку на сторінці і впевнено згорнув блокнот. — Добре, пора, — сказав він.
— Нам казали… — почав Колон.
— «Відповідно до законів і постанов міста Анк-Морпорка, — процитував Морква, —
— Що це означає? — сказала Анґва.
— Міліція… — задумливо повторив сержант Колон.
— Чекай, ти не можеш цього зробити! — закричав Червонодерев. — Це нісенітниця!
— Це закон. Чинний, — спокійно відповів Морква.
— У нас ніколи не було міліції! Вона нам ніколи не була потрібна!
— Дотепер.
— А тепер подивися на мене, — сказав Червонодерев, — ви повернетеся зі мною до палацу. Ви вартові.
— І ми будемо захищати місто, — сказав Морква.
Люди метушилися коло штабу Сторожі. Морква зупинив парочку, просто виставивши руку.
— Пан Попкорніс, чи не так? — спитав він. — Як іде торгівля у бакалійній крамничці? Вітаю, пані Попкорніс.
— А ви не чули? — сказав огрядний чоловік. — Тролі підпалили палац!
Він простежив за поглядом Моркви вгору по Широкому шляху, туди, де стояв палац, темний у ранньому вечірньому світлі. Жодного язика полум’я з вікон. Пожежі не було.
— Та невже? — іронічно перепитав Морква.
— А ґноми б’ють вікна і все навкруги! — додав бакалійник. — Ми всі у небезпеці!
— Їм не можна довіряти, — сказав Дуболом.
Бакалійник дивився на нього.
— Ти ґном?
— Дивовижно!
— Ми йдемо геть.
Вартові мовчки спостерігали, як пара знову злилася з натовпом.
— Особисто я — ні, — сказав Дуболом наче сам до себе. — Що вони там кажуть про ґномів?
Морква вполював чолов’ягу з тацею.
— Сер, ви не могли б розповісти, що тут відбувається? — озвучив він своє ввічливе прохання.
— І розповісти, що там кажуть про ґномів? — додав голос позаду нього.
— Це не сер, це Нудль, — сказав Колон. — Подивися лишень, якого він кольору!
— А він повинен бути таким блискучим? — поцікавився Щебінь.
— Все добре! Добре! — сказав Нудль. — Га! Стільки людей, яким можна продати мій товар!
— Нудлю, що відбувається? — наполягав Колон.
— Кажуть… — почав зеленопикий Нудль.
— Хто каже? — уточнив Морква.
—
Морква глянув на дорогу.
— Ви щойно пройшли через Латунний міст, — сказав він.
— Ну то й що? Так кажуть! — не зупинявся Нудль.
— А, розумію, — Морква розправив плечі.
— А чи часом вони не казали ще чогось про ґномів?.. Ну, може, щось таке… цікаве… — не вгамовувався Дуболом.
— Здається, нам доведеться піти і поговорити з Денною сторожею про арешт Вуглеморда, — сказав Морква.
— У нас немає зброї, — заперечив Колон.
— Я впевнений, що Вутлеморд ніяким чином не причетний до вбивства Клевця, — сказав Морква. — Наша зброя — правда. Що нам може нашкодити, якщо ми озброєні правдою?
— Ну, арбалет може. Стріла може увійти прямо в око, а вийти на потилиці, — сказав сержант Колон.
— Гаразд, сержанте, — сказав Морква, — то де нам взяти
У заході сонця вимальовувалася будівля арсеналу.
Досить дивним був той факт, що у місті, яке покладалося на обман, хабарництво та асиміляцію як засоби боротьби за свої інтереси, є арсенал. Але, як сказав сержант Колон, після того, як виманиш у ворога зброю, її ж потрібно десь зберігати.
Морква постукав у двері. Через деякий час до дверей підійшли, і невелике віконце відчинилося. Голос за дверима підозріло запитав:
— Чого вам?
— Капрал Морква, міська міліція.
— Не чув про таку. Чеши звідси!
Віконце зачинилося. Ноббі захихотів.
Морква знову постукав.
— Чого вам?
— Я капрал Морква… — віконце спробувало зачинитися, однак подавилося Морквиним кийком, — я тут, щоб узяти зброю для своїх людей.
— Справді? Де постанова?
— Що? Але я…
Віконце виплюнуло кийок і зачинилося.
— Перепрошую, — сказав капрал Ноббс, просуваючись до дверей. — Краще я. Я тут бував у справах.
Він постукав у двері сталевими носаками своїх чобіт, відомих як засіб перемоги над тими, хто опинявся на підлозі і не міг дати відсіч.
— Чеши, я ска…
— Ревізія, — сказав Ноббі.
Настала хвилина мовчання.
— Що?
— Інвентаризація.
— А де постан…
— Ось як? То він питає, де постанова? — Ноббі скоса глянув на вартових. — То ось воно як! Триматимеш мене тут, поки дружки збігають викуплять усе, що вже встигли розбазарити? Так виходить?
— Я нікол…
— А потім покажеш старий фокус із тисячею мечів. Правильно кажу? П’ятдесят ящиків укладені, а в нижніх сорока — каміння?
— Та я…
— Як тебе звати? Ім’я!
— Та я…
— Ану швидко відчиняй!
Віконечко зачинилося. Почувся звук масивних болтів, які відкручувала людина, яка зовсім не була переконана в тому, що це гарна ідея, і збиралася поставити гостям кілька додаткових запитань.