Озброєні полностью

— Я думаю, відповідь можна зрозуміти як «так», — підсумував Морква. Він знову поставив галочку на сторінці і впевнено згорнув блокнот. — Добре, пора, — сказав він.

— Нам казали… — почав Колон.

— «Відповідно до законів і постанов міста Анк-Морпорка, — процитував Морква, — кожен житель міста, у разі виявлення злісного порушення закону та порядку, повинен на вимогу службовця міста, громадянина з хорошою репутацією — далі про власність і подібне — вступити до народної міліції для оборони міста».

— Що це означає? — сказала Анґва.

— Міліція… — задумливо повторив сержант Колон.

— Чекай, ти не можеш цього зробити! — закричав Червонодерев. — Це нісенітниця!

— Це закон. Чинний, — спокійно відповів Морква.

— У нас ніколи не було міліції! Вона нам ніколи не була потрібна!

— Дотепер.

— А тепер подивися на мене, — сказав Червонодерев, — ви повернетеся зі мною до палацу. Ви вартові.

— І ми будемо захищати місто, — сказав Морква.

Люди метушилися коло штабу Сторожі. Морква зупинив парочку, просто виставивши руку.

— Пан Попкорніс, чи не так? — спитав він. — Як іде торгівля у бакалійній крамничці? Вітаю, пані Попкорніс.

— А ви не чули? — сказав огрядний чоловік. — Тролі підпалили палац!

Він простежив за поглядом Моркви вгору по Широкому шляху, туди, де стояв палац, темний у ранньому вечірньому світлі. Жодного язика полум’я з вікон. Пожежі не було.

— Та невже? — іронічно перепитав Морква.

— А ґноми б’ють вікна і все навкруги! — додав бакалійник. — Ми всі у небезпеці!

— Їм не можна довіряти, — сказав Дуболом.

Бакалійник дивився на нього.

— Ти ґном?

— Дивовижно! Як люди це розуміють? — здивувався Дуболом.

— Ми йдемо геть. Я не хочу, щоб ці маленькі дияволята зґвалтували пані Попкорніс! Ви ж знаєте, що вони кажуть про ґномів!

Вартові мовчки спостерігали, як пара знову злилася з натовпом.

— Особисто я — ні, — сказав Дуболом наче сам до себе. — Що вони там кажуть про ґномів?

Морква вполював чолов’ягу з тацею.

— Сер, ви не могли б розповісти, що тут відбувається? — озвучив він своє ввічливе прохання.

— І розповісти, що там кажуть про ґномів? — додав голос позаду нього.

— Це не сер, це Нудль, — сказав Колон. — Подивися лишень, якого він кольору!

— А він повинен бути таким блискучим? — поцікавився Щебінь.

— Все добре! Добре! — сказав Нудль. — Га! Стільки людей, яким можна продати мій товар!

— Нудлю, що відбувається? — наполягав Колон.

— Кажуть… — почав зеленопикий Нудль.

— Хто каже? — уточнив Морква.

— Вони кажуть, — сказав Нудль. — Сам знаєш. Вони. Усі. Вони кажуть, що тролі убили когось у Лялечках, а ґноми розбили цілодобову крамничку гончарних виробів троля Крейдяна, потім розбили Латунний міст і…

Морква глянув на дорогу.

— Ви щойно пройшли через Латунний міст, — сказав він.

— Ну то й що? Так кажуть! — не зупинявся Нудль.

— А, розумію, — Морква розправив плечі.

— А чи часом вони не казали ще чогось про ґномів?.. Ну, може, щось таке… цікаве… — не вгамовувався Дуболом.

— Здається, нам доведеться піти і поговорити з Денною сторожею про арешт Вуглеморда, — сказав Морква.

— У нас немає зброї, — заперечив Колон.

— Я впевнений, що Вутлеморд ніяким чином не причетний до вбивства Клевця, — сказав Морква. — Наша зброя — правда. Що нам може нашкодити, якщо ми озброєні правдою?

— Ну, арбалет може. Стріла може увійти прямо в око, а вийти на потилиці, — сказав сержант Колон.

— Гаразд, сержанте, — сказав Морква, — то де нам взяти ще зброї?

У заході сонця вимальовувалася будівля арсеналу.

Досить дивним був той факт, що у місті, яке покладалося на обман, хабарництво та асиміляцію як засоби боротьби за свої інтереси, є арсенал. Але, як сказав сержант Колон, після того, як виманиш у ворога зброю, її ж потрібно десь зберігати.

Морква постукав у двері. Через деякий час до дверей підійшли, і невелике віконце відчинилося. Голос за дверима підозріло запитав:

— Чого вам?

— Капрал Морква, міська міліція.

— Не чув про таку. Чеши звідси!

Віконце зачинилося. Ноббі захихотів.

Морква знову постукав.

— Чого вам?

— Я капрал Морква… — віконце спробувало зачинитися, однак подавилося Морквиним кийком, — я тут, щоб узяти зброю для своїх людей.

— Справді? Де постанова?

— Що? Але я…

Віконце виплюнуло кийок і зачинилося.

— Перепрошую, — сказав капрал Ноббс, просуваючись до дверей. — Краще я. Я тут бував у справах.

Він постукав у двері сталевими носаками своїх чобіт, відомих як засіб перемоги над тими, хто опинявся на підлозі і не міг дати відсіч.

Бах.

— Чеши, я ска…

— Ревізія, — сказав Ноббі.

Настала хвилина мовчання.

— Що?

— Інвентаризація.

— А де постан…

— Ось як? То він питає, де постанова? — Ноббі скоса глянув на вартових. — То ось воно як! Триматимеш мене тут, поки дружки збігають викуплять усе, що вже встигли розбазарити? Так виходить?

— Я нікол…

— А потім покажеш старий фокус із тисячею мечів. Правильно кажу? П’ятдесят ящиків укладені, а в нижніх сорока — каміння?

— Та я…

— Як тебе звати? Ім’я!

— Та я…

— Ану швидко відчиняй!

Віконечко зачинилося. Почувся звук масивних болтів, які відкручувала людина, яка зовсім не була переконана в тому, що це гарна ідея, і збиралася поставити гостям кілька додаткових запитань.