— Стояти струнко, коли звертаєшся до шеф… началь… старшого за званням, — зробив зауваження Дуболом.
— У Сторожі немає ні ґномів, ні тролів, ні людей, — сказав Колон. — Просто вартові, зрозумів? Так каже капрал Морква. Звичайно, якщо хочеш до загону Щебня, виконувача обов’язків констебля Щебня…
— Я
— Ти швидко вчишся, — похвалив Дуболом. — Зробиш собі кар’єру. Можна сказати, зад фельдмаршала вже в тебе в серветці. Кру-у-угом. Кроком руш!
— Це вже п’ятий доброволець, — повідомив Колон капралу Ноббсу, коли Дуболом та його новобранець зникли в темряві провулка. — Навіть декан Академії приходив. Дивовижно.
Анґва подивилася на Гаспода. Той знизав плечима.
— Щебінь, безумовно, відмінний учитель, — сказав Колон. — Ліпить новобранців, немов пластилін. Хоча, — додав він, — через десять хвилин у його руках усе перетворюється на пластилін. Нагадує мені одного старшину часів, коли я ще був новобранцем.
— Жорсткий був чолов’яга? — запитав Ноббі, прикурюючи сигарету.
— Жорсткий? Жорсткий? Не те слово! Тринадцять тижнів чистої каторги, ось як це було! Ранкова пробіжка довжиною десять миль. Щоранку! Половину часу проводиш по шию в багнюці! А він кричить на тебе, як несамовитий! Одного разу він змусив мене всю ніч чистити вбиральні зубною щіткою! Ми прокидалися від ударів палицею з шипами! Ми стрибали через обручі, наче леви в цирку, ми ненавиділи його усім нутром. І якби хоч у когось із нас вистачило мужності, ми би з радістю його прибили. Звичайно, ніхто з нас цього не зробив. Три місяці ми відчували себе живими мерцями… Але… знаєш… після випускного параду… ми дивилися на себе, кожен у новенькій формі, справжні солдати. Розуміли, як ми змужніли… І потім ми зустріли його в шинку… Це — таке відчуття… — собака і перевертень дивились, як він витирає сльозу. — Тоді я. Молотильних Джексон і Каббан Мотика, всі втрьох обступили його посеред провулка… І нарешті влаштували йому справжнє пекло. Після цього мені ще три дні довелося лікувати кулаки, — Колон висякався. — Щаслива юність… Ноббі, льодяника хочеш?
— Та давай.
— І дай ще одного маленькому песику, — додав Гаспод. Колон дав йому цукерку і лише потім замислився, чому він це зробив.
— Бачиш? — хизувався Гаспод, стискаючи цукерку своїми огидними зубами. — Я геній! Я просто геній!
— Молися, щоб Великий Фідо про це не розвідав, — сказала Анґва.
— Ні. Він мене не чіпає. Я для нього загадка. У мене є Сила, — він енергійно почухав вухо. — Слухай, а навіщо тобі повертатися? Ми могли б…
— Ні.
— І так все моє життя, — поскаржився Гаспод. — «Дивись, он Гаспод. Дай йому копняка».
— Ти ж казав, що в тебе є велика щаслива родина, до якої ти завжди можеш повернутися, — сказала Анґва, штовхаючи двері.
— А? Ну, так. Правильно, — швидко виправився Гаспод. — Так. Але мені подобається моя своєрідна незалежність. Звичайно, мене вмить приймуть удома, варто лише захотіти.
Анґва піднялася сходами і лапою відчинила найближчі двері.
Це була спальня Моркви. Його запах, якогось золотисто-рожевого кольору, наповнював кімнату.
На одній стіні висів малюнок ґномської шахти, приколотий канцелярськими кнопками. На іншій був великий аркуш дешевого паперу, де олівцем було акуратно намальовано багато перехресть та зроблено багато поміток. Така собі карта міста.
Перед вікном, саме там, куди би його поставила адекватна людина, щоб якомога ефективніше використовувати денне світло та не витрачати забагато свічок (які стояли на балансі міста), стояв невеликий столик. На ньому були якісь папірці та скляночка з олівцями. Тут же стояв старий стілець. Хитку ніжку стільця тримав у кілька разів складений аркуш паперу. Більше в кімнаті не було нічого. Хіба що ще скриня для одягу. Кімната нагадала їй кімнату Ваймза. Сюди приходили спати, а не жити.
Анґві стало цікаво, а чи є у вартових
— Гаразд, — сказала вона. — Мене цілком влаштовує простирадло. Заплющ очі.
— Чого це? — спитав Гаспод.
— Задля порядності!
Гаспод хвилину посидів із порожнім поглядом. Нарешті він сказав:
— А, я зрозумів! Так, я точно тебе зрозумів. Боженьки, ти не хочеш, щоб я дивився на оголену жінку. А то ще мене опанує хіть. Почну думати всіляке. Ой, боженьки.
— Ти знаєш, про що я!
— А ось і не знаю. І не знаю. Собаки ніколи не переймалися питанням одягненості… чи як його назвати, — Гаспод знову почухав за вухом. — Розумієш, ти змішуєш дві метазмінні. Це все не так працює.
— У собак все інакше. Ти знаєш, про що я. У будь-якому випадку, собаки від природи голі.
— Як і люди.
Анґва обернулася людиною.
Одне Гасподове вухо притислося до голови. Він ненароком заскиглив.
Анґва потягнулася.
— Знаєш, що найгірше? — продовжила вона. — Волосся. Доводиться вичісувати реп’яхи. І всі ноги
