Озброєні полностью

— Так, сер. Правильно, — неохоче сказав він. — Але він не створюватиме проблем. Йому просто потрібні додаткові гомоґобліни в кро…

— Ні!

— Правильно. Чудово. Я, гм, я скажу йому піти.

Колон зачинив двері. Завіса — й та хтиво заскреготіла.

— Вони називають тебе «сер», — сказала Анґва. — Помітив?

— Так. Але це неправильно. Капітан Ваймз каже, що люди повинні мислити самостійно. Проблема в тому, що люди думають самостійно лише тоді, коли їм це наказано. Як пишеться «випадковість»?

— Я такого не пишу.

— Гаразд, — Морква так і не озирнувся. — Здається, ми втримаємо порядок у місті до самого ранку. До всіх наче повернувся здоровий глузд.

«Ні, не повернувся, — сказала Анґва сама собі, не виходячи за межі власної голови. — Це ти його повернув. Наче гіпнозом яким.

Люди живуть так, як ти вважаєш за правильне. Ти мрієш, як і Великий Фідо, тільки він мріє про кошмари, а ти — про загальне благо. Ти справді думаєш, шо більшість місцевих — хороші. І на мить, лише поки вони поруч з тобою, всі інші теж починають у це вірити».

Звідкись ззовні залунав звук кулаків, що марширували. Загін Щебні заходив на чергове коло.

«Гаразд. Колись він усе дізнається».

— Моркво?

— Так?

— Знаєш… коли наша трійця, Дуболом, троль і я… прийшли до Сторожі… тебе нічого не здивувало?

— А що дивного? Представники меншин. Один ґном, один троль, одна жінка.

— Що ж, — Анґва вагалася. Надворі досі світив місяць. Вона могла сказати йому правду та втекти, перетворитися та минути межі міста ще до світанку. Їй знову доведеться тікати. Вона вже майже звикла тікати з різних міст. — Трохи не так, — знову почала вона. — Розумієш, у місті багато нежиті, ось Патрицій і наполіг на тому, щоб…

— Поцілуй її, — раптом сказав Гаспод із-під ліжка.

Анґва завмерла. Обличчя Моркви набуло того ідеально спантеличеного вигляду, якого набуває обличчя людини, вуха якої щойно почули щось, що мозок запрограмований вважати неіснуючим. Він почав червоніти.

— Гасподе! — відрізала Анґва, уже по-собачому.

— Я знаю, що роблю. Чоловік, Жінка. Це Доля, — сказав Гаспод.

Анґва підвелася. Морква підскочив так різко, що навіть стілець перекинувся.

— Я піду, — сказала вона.

— Ні. Не йди…

— Тепер потягнися до неї, — шепотів Гаспод.

«Нічого не вийде, — сказала собі Анґва. — Ніколи не виходить. Перевертні повинні бути з іншими перевертнями, лише вони можуть зрозуміти…»

Але… З іншого боку… все одно доведеться тікати…

Вона підняла палець.

— Секундочку, — весело сказала вона і одним вправним рухом дістала Гаспода з-під ліжка.

— Я тобі потрібен! — скиглив собака, коли його за загривок несли до дверей. — Та що він знає? У нього вистачило розуму лише на екскурсію до Колоса Морпоркського! Ану постав мене…

Двері хряснули. Анґва сперлася на них спиною.

Все закінчиться так, як у Псевдополі. І як у Квірмі… І як…

— Анґво?

Вона обернулася.

— Нічого не кажи, — прошепотіла вона. — Тоді, може, щось і вийде.

Через деякий час пружини у ліжку заскрипіли.

І незабаром Дискосвіт зник для капрала Моркви, не залишивши навіть прощальної записки.

Капрал Морква прокинувся десь о четвертій ранку. Ця потаємна година добре відома нічним людям, таким, як злочинці, вартові та інші невдахи. Він лежав на своїй половині вузького ліжка і дивився на стіну.

Це, безумовно, була цікава ніч.

Хоча він був простаком, вже не був дурним. Він знав, що таке механіка. Одного разу він познайомився з декількома молодими панянками та супроводжував їх на багатьох підбадьорливих прогулянках, розглядаючи захоплюючі вироби з заліза та цікаві громадські будівлі, доки ті дивним чином цілковито не втратили до нього інтерес. Він досить часто патрулював Кубельця Повій. Хоча пані Долоня з Гільдії швачок широкого профілю намагалася переконати Патриція перейменувати район на вулицю Доступного кохання.

Але він ніколи не думав, що цей аспект життя колись торкнеться його особисто. Він навіть не був упевнений, чи він був здатний на таке.

Напевно, про це писати батькам не варто. Вони майже напевно знали усе про цей аспект життя.

Він вислизнув з ліжка. Штори були зсунуті. У кімнаті було задушливо гаряче.

Він почув, як позаду нього Анґва перекотилася на пусте місце, яке він звільнив.

Потім він обома руками енергійно розтулив штори і пустив у кімнату кругле, біле сяйво повного місяця.

Йому здалося, що десь позаду Анґва позіхає уві сні.

На рівнині не вщухала гроза. Морква бачив спалахи блискавки, що прошивали обрій, відчував запах дощу. Але повітря міста все ще було сперте, і пекло сильніше, наче враховуючи, що скоро піде дощ.

Перед ним вимальовувалася Вежа мистецтв Академії. Він бачив її щодня. Вона височіла над половиною міста.

Ліжко позаду заскрипіло.

— Здається, буде… — почав він і обернувся.

Обертаючись, він не помітив, як блиск місячного світла відбився від якогось металевого предмета прямо на вершині вежі.

Сержант Колон сидів на лавці. Гаряче повітря пропікало штаб Сторожі.

Десь усередині стукали молотком. Через десять хвилин вийшов Дуболом з сумкою інструментів, парою шоломів і рішучим виразом обличчя. Колон не мав жодної гадки, що цього разу замислило те чортеня.