Озброєні полностью

Він ще раз порахував, дуже повільно, відмічаючи імена у своєму блокноті.

Без сумніву. У Нічній сторожі зараз було майже двадцятеро осіб. Можливо, більше. Щебінь трохи перестарався, привівши до присяги ще двох осіб — одного троля та один дерев’яний манекен із магазину «Майстерно викувані обладунки від дядечка Пробкошкарпета»[27]. Якщо все буде добре, якщо набір не скоротиться, вони зможуть відкрити і штаби Сторожі біля головних воріт. Як у старі добрі часи.

Він не міг пригадати, коли востаннє Сторожа налічувала цілих двадцятеро осіб.

Новий набір здавався чудовою ідеєю. Це, безумовно, дозволяло тримати місто в залізному кулаці. Але вранці Патрицій дізнається про це й захоче бачити старшого офіцера.

А зараз сержант Колон не дуже добре розумів, хто наразі був старшим офіцером. Він відчував, що це повинен був бути або капітан Ваймз, або, якимось дивовижним чином, капрал Морква. Думки про капрала Моркву він ніяк не зміг собі пояснити. Однак капітана зараз не було поряд, а капрал Морква був лише капралом, а він, Фред Колон, дуже боявся, що якщо лорд Ветінарі когось викличе, щоб висловити свою іронію, питаючи щось на кшталт: «І хто ж платитиме їм зарплату?» — то це буде саме він, Фред Колон, становище якого можна було описати як спробу пливти вверх по течії Анку без весла. І без човна.

А ще у них закінчувалися звання. Було лише чотири звання нижчі за сержанта. Ноббі переживав щоразу, коли будь-кого підвищували до капрала, тому відбулося декілька кар’єрних заторів. Окрім того, деякі новобранці вирішили, що найкращий шлях до кар’єрного зростання — це завербувати ще пів десятка осіб. І, якщо Щебінь буде таким же старанним, як і зараз, до кінця місяця він стане верховним генерал-майором.

А ще дивнішим було те, що Морква залишався при своєму званні…

Почувши, як розбилося скло, Колон підняв очі. Щось золоте і невиразне вирвалося з вікна верхнього поверху, приземлилося в тіні і зникло, перш ніж він міг зрозуміти, що це взагалі було.

Двері штабу Сторожі відчинилися, і звідти з мечем у руці вийшов Морква.

— Де? Куди воно поділося?

— Не знаю. Що то взагалі було?

Морква зупинився.

— Ух. Не знаю, — відповів він.

— Моркво?

— Сержанте?

— Друже, на твоєму місці я б щось накинув.

Морква стояв, вдивляючись у передсвітній морок.

— Розумієш, я обернувся, а там було…

Він опустив погляд на меч у руці, ніби не міг зрозуміти, що він тримає.

— От лихо! — сказав він.

Він побіг назад до своєї кімнати і схопив штани. Квапно натягуючи їх, він раптом чітко усвідомив, які думки точилися в його голові.

«Ідіот, і що тепер? Схопився за меча, еге ж? Все зіпсував! Тепер вона втекла, і ти її більше ніколи не побачиш!»

Він обернувся. Маленький сірий собака пильно стежив за ним із дверного отвору.

«Так перелякав її, — були його думки. — Вона тепер ніколи не перетвориться на людину. Кому заважало те, що вона перевертень? Тобі не заважало, доки ти про це не дізнався! А ось якщо часом знайдеш печиво десь у кишені, то варто його кинути цьому маленькому песику у дверях. Хоча… звідки в тебе печиво? Шанси на це мінімальні. Забудь. Так, хлопче, здається, ти все зіпсував!»

…Думав Морква.

— Гав-гав, — сказав собака.

Морква наморщив лоба.

— Це ти, чи не так? — сказав він, тицяючи в нього мечем.

— Я? Ні, собаки не розмовляють, — поспішно сказав Гаспод. — Слухай, я ж знаю. Сам собака.

— Ану кажи, куди вона побігла. Негайно! Або…

— Так-так. Знаєш, — похмуро сказав Гаспод, — перше, що я пам’ятаю у своєму житті… мій перший спогад — це як мене у зав’язаному мішку кинули в річку. І цеглину прив’язали. А все через те, що в мене були слабкі лапи та мило вивернуте вухо. І я був пухнастим. Пощастило, що то був Анк. Я просто вийшов на берег. Але це було тільки початком. Розумієш, я вийшов на берег прямо в мішку. Волочив цеглину за собою. Мені знадобилося три дні, щоб прогризти той клятий мішок. Що ж, продовжуй. Погрожуй мені. Спробуй налякати.

— Ну, будь ласка! — сказав Морква.

Гаспод почухав вухо.

— Можливо, я міг би її відстежити, — сказав Гаспод. — Якщо мене правильно… як там його… заохотити.

Він заворушив бровами, підбурюючи Моркву до більш активних дій.

— Якщо ти знайдеш її, я дам тобі все, чого забажаєш, — пообіцяв Морква.

— Ну гаразд. «Якщо». Правильно. О, так. Це все дуже добре, твоє «якщо». А як щодо заохочення? Подивись на ці лапи, а? Вони так втомилися. А ніс? Майже втратив нюх. А це ж тонко налаштований інструмент.

— Якщо ти негайно не почнеш шукати, — Морква спробував погрозу, — я особисто… — він завагався. Він ще ніколи в житті не був жорстоким із твариною. — Я віддам тебе капралові Ноббсу, — нарешті закінчив він.

— Прекрасно, — сумно сказав Гаспод. — Оце стимул.

Він притиснув свій плямистий ніс до землі. Звичайно, це була гра на публіку. Запах Анґви висів у повітрі, наче веселка.

— Ти справді можеш говорити? — не міг повірити Морква. Гаспод закотив очі.

— Авжеж ні, — сказав він.

Темна фігура досягла вершини вежі.