— Як почуваєтеся, ваша світлосте? — спитав капрал Ноббс, який досі сподівався на просування по службі.
— Ти хто?
— Капрал Ноббс, сер! — Ноббі віддав честь.
— Ти на мене працюєш?
— Так, сер!
— Гаразд. Ти ґном, чи не так?
— Ні, сер. Ґномом був покійний Дуболом, сер! Я належу до виду людей, сер!
— Тебе взяли на службу… за спеціальною квотою?
— Ні, сер, — гордо сказав Ноббі.
— О Боги, — сказав Патрицій.
Від втрати крові його голова, здавалося, втратила здатність мислити. Окрім того, Архіректор дав йому щось випити, за його словами, чудодійний засіб, хоча і сам не був певен, від чого саме цей засіб повинен лікувати. Наприклад, він міг лікувати від вертикальності. Хоча розумним було якраз триматися у вертикальному положенні. Так принаймні було видно, що він ще живий. Якісь допитливі люди скупчилися біля дверей. Зараз було важливо довести, що чутки про його загибель були сильно перебільшеними.
Капрал, а разом з ним самопроголошений представник виду людей, Ноббс, та кілька інших вартових за наказом капітана Ваймза вишикувалися навколо Патриція. Дехто з них був набагато об’ємнішим, ніж ті вартові, яких пам’ятала свідомість Ветінарі.
— Гей ти, чоловіче! Ти отримував королівський шилінг? — поцікавився він в одного.
— Я в житті ніфого не брав.
— Чудово! Молодець!
Аж ось натовпи розсипалися. До зали увірвалося щось золотаве, розпливчасто-собачої форми. Воно загарчало, припало носом до землі і почало щось відчайдушно винюхувати. А потім знову зникло, довгими легкими стрибками прямуючи до бібліотеки. Патрицій почув розмову:
— Фреде?
— Що, Ноббі?
— Здається, я її десь бачив.
— Я знаю, що ти маєш на увазі.
Ноббі нервово заметушився.
— Її треба оштрафувати за те, що маячить тут без уніформи, — сказав він.
— Буде складно.
— Якби
— Ноббі, ось тобі пів долара, тільки замовкни.
Лорд Ветінарі широко до них усміхнувся. У кутку був ще один вартовий, який теж належав до великих, грудкуватих…
— Як бачите, все під контролем, ваша світлосте, — сказав Ноббі.
— Хто той джентльмен?
Він простежив за поглядом Патриція.
— Це троль Щебінь, сер.
— Чому він так сидить?
— Він думає, сер.
— Він уже досить довго так сидить.
— Він повільно думає, сер.
Щебінь підвівся. У тому, як він це зробив, було щось від древнього могутнього континенту, який почав тектонічний рух, що повинен закінчитися створенням якогось неприступного гірського хребта, перед яким люди б зупинялися, щоб помилуватися. Ніхто з присутніх не мав досвіду спостереження за гірськими ландшафтами, але зараз вони отримали про нього певне розпливчасте уявлення. То було наче дивитися на Щебня, що стояв із понівеченою Дуболомовою сокирою у руці.
— Але іноді дуже, дуже глибоко, — додав Ноббі, оцінюючи можливі шляхи втечі.
Троль дивився на натовп, ніби намагаючись зрозуміти, що вони там роблять. Потім, розмахуючи руками, він попрямував уперед.
— Виконувачу обов’язків констебля Щебню… е-е-е… нуу-у… — почав Колон.
Щебінь наче не помічав його. Зараз він рухався досить швидко, оминаючи перешкоди, як лава оминає скелі на своєму шляху. Він підійшов до стіни і прибрав її з дороги.
— Хтось дав йому сірки? — суворо спитав Ноббі.
Колон озирнувся на вартових.
— Молодший констеблю Боксите! Молодший констеблю Вуглеморде! Затримати виконувача обов’язків констебля Щебня!
Два тролі поглянули спочатку на фігуру Щебня, що віддалявся, потім один на одного і нарешті на сержанта Колона.
Бокситу вдалося відсалютувати.
— Дозвольте відбути на поховання бабусі, сер!
— Що?
— Або вона, або я, сержанте.
— Наші ґугулузькі голови позабивають нам у плечі, — сказав Вуглеморд, менш витончений мислитель.
Спалахнув сірник. У каналізації його світло було схоже на нову зорю.
Ваймз запалив спочатку сигару, а потім лампу.
— Докторе Ребусе? — покликав він.
Голова найманців застиг на місці.
— Капрал Морква теж має арбалет, — сказав він. — Але я не впевнений, чи готовий він його застосувати. Він добра людина. Він вважає, що всі інші — також добрі люди. Я не такий. Я мстивий, злий і дуже втомлений. А тепер, докторе, у вас був час подумати, ви ж розумна людина… Скажіть на милість, що ви тут робили? Може, прийшли за останками юного Едварда? То наш капрал Ноббс ще сьогодні вранці відніс його до моргу Сторожі, ймовірно, знявши з нього всі предмети ювелірного походження, які той мав при собі. Але Ноббі… ми не можемо його засуджувати. У нього злочинний розум, у нашого Ноббі. Але я за нього впевнений: у нього немає злочинної душі.
Ваймз тяжко зітхнув і продовжив:
