Озброєні полностью

— Сподіваюся, він змив клоунський грим з бідолашного. О Боги. Ви його використали, чи не так? Він убив старого бідного Гуляку, а потім викрав ружжо. І він бачив, як ружжо убило Клевця. Він навіть залишив волосся з перуки Гуляки у щепці над дверима майстерні. І саме тоді, коли йому найкраще допомогла б добра порада, наприклад, зізнатися у всьому, ви його вбили. Один момент, дуже цікавий момент, полягає в тому, що молодий Едвард не міг бути людиною на Вежі. Ну, зважаючи на те, що в його серці зяяла колота рана. Так, я знаю, бути мертвим — не завжди перешкода для того, щоб тихо насолоджуватися життям у місті. Але я не думаю, що молодий Едвард останнім часом багато рухався. А з тим шматком тканини — то був вдалий хід. Але, знаєте, я ніколи не вірив у всі ці історії… Ну, знаєте, сліди на свіжій клумбі, ґудзики з ініціалами вбивці тощо. Люди вважають, що це — робота вартових. Але це не так. Удача плюс виснажлива праця — ось робота вартових. Але багато людей повірили б у ваші казочки. Я маю на увазі, що він мертвий… ну… не два дні, і тут досить прохолодно… І ви могли б його витягти… і обдурити людей у морзі, які би не дуже й цікавилися обставинами його смерті. І можна було б сказати, що це він застрелив Патриція. А потім саме ви його й покарали. Зауважу, половина міста до того часу билася б із іншою половиною. І були б нові смерті. Хоча вам байдуже, — він зробив паузу. — Ви досі не сказали жодного слова.

— Ти не розумієш, — сказав Ребус.

— Що?

— Де Гибль знав правду. Він був божевільний, але за ним була правда.

— Яка правда, докторе Ребусе? — спитав Ваймз.

Але найманець зник, розчинившись у тіні.

— Тільки не це! — невдоволено простогнав Ваймз.

Від стін рукотворної печери відлунював шепіт:

— Капітане Ваймзе. Сказати, чому повинен навчитися кожен хороший найманець? — гучний вибух. Лампа розлетілася на дрібні уламки. — Уникати джерел освітлення.

Ваймз упав на підлогу і відкотився убік. Ще один постріл поцілив у землю за фут від нього, і він відчув сплеск холодної води.

Під ним теж була вода.

Анк наповнювався водою, і, відповідно до законів, набагато старших, ніж закон міста, вода стрімко розтікалася по тунелях.

— Моркво, — прошепотів Ваймз.

— Так? — його голос пролунав десь праворуч.

— Я нічого не бачу. Ця клята лампа мене засліпила. Очі не можуть звикнути до темряви.

— Рівень води піднімається.

— Ми… — почав Ваймз і зупинився, уявляючи, як десь у темряві Ребус цілиться у джерело звуку.

«Треба було його одразу прикінчити, — подумав він. — Він же найманець, професіонал!»

Йому довелося ледь піднятися. Вода прибувала.

Тихеньке плескання води рухалося прямо на них. То був Ребус.

Вони почули скрегіт. Спалах. Ребус запалив факел, і Ваймз, піднявши очі, побачив у світлі худу фігуру. Іншою рукою фігура тримала ружжо, цілячись у вартових.

І раптом у пам’яті Ваймза спливло те, що він засвоїв ще у часи, коли був вартовим-новобранцем. Якщо вже так сталося, що ти дивишся на стрілу з боку її наконечника, і якщо твоє життя залежить від того, хто може цю стрілу випустити, щодуху молися, що цей хтось — дуже зла людина. Злі люди люблять владу, владу над людьми, і вони хочуть бачити, як ти корчишся від страху. Вони хочуть, щоб ти знав, що помреш. Вони тобі про це розповідають. Вони зловтішаються.

Вони будуть дивитися, як ти скиглиш від страху. Вони відтягують момент вбивства, як курець відтягує задоволення від гарної сигари. Тож молися, щосили молися, щоб твій убивця виявився злою людиною. Добра людина вб’є тебе без жодних коментарів.

А потім, на свій жах, він почув, як підвівся Морква.

— Докторе Ребусе, я заарештовую вас за вбивство Родита Клевця, Едварда де Тибля, клоуна Гуляки, Летиції Невдаліс та виконувача обов’язків констебля Дуболома з Нічної сторожі.

— Та невже? Усе це я? Боюся, брата Гуляку вбив Едвард. Він це сам зробив, маленький дурень. Хоч і казав, що не хотів цього. І, як я розумію, Клевець загинув випадково. Нещасний випадок. Він ремонтував ружжо, і воно вистрелило, шматок металу відскочив від ковадла і вбив ґнома. Так розповів Едвард. Він приходив до мене. Він був дуже засмучений. Сам у всьому зізнався, розумієш? Ось я його і вбив. Ну, що я ще міг зробити? Він був зовсім: божевільним. З таким краще не водитися. Добродію, чи не міг би ти відійти трохи назад? Щось не хочеться в тебе стріляти. Ні! Хіба, якщо я буду змушений!

Ваймзу здалося, що Ребус сперечається сам зі собою. Ружжо активно розгойдувалося.

— Він белькотів, — сказав Ребус. — Розповів, що ружжо саме застрелило Клевця. Я запитав його, чи це була випадковість. І він відповів, що ні. Ружжо умисно застрелило Клевця.

Морква зробив ще один крок вперед. Здається, Ребус втратив зв’язок із дійсністю.

— А ще він сказав, що жебрачку також убило ружжо. Ні! Це не я! Мені воно навіщо?

Ребус зробив крок назад, але ружжо скочило в бік Моркви. Ваймзу здалося, ніби воно рухалося самостійно, наче тварина, що нюхає повітря…

— Лягай! — прошипів Ваймз. Він потягнувся і спробував знайти свій арбалет.

— Він казав, що ружжо ревнує! Клевець міг зробити ще одне ружжо. І ще одне, і ще… Ані руш!