Патерн полностью

— Твоє справжнє ім’я — Анна, — сказав Гімар. — А молодшу сестру звали Антоніною. Красива була дівчина. Красивіша за тебе. Я бачив відео з нею. Вона не відробляла, її це все реально заводило. Класне відео, жизнєнне. І не скажеш, що в гадючнику знято. Антоніна померла два роки тому від брудного герича. Царствіє їй небесне.

— Брехня! — Віра зупинилася.

Стояла й дивилася на зачинені двері.

— Наркоту на тій хаті завжди купувала Міла Вікторівна. Купувала й роздавала дівчаткам. Із рук у руки. Я знаю. Помста за сестру — мотив серйозний.

— Засунь собі цей мотив подалі! — Віра обернулася, її обличчя стало блідим і злим, майже потворним. — Коли вона вішалася, мене й близько не було в каптьорці.

— У боксах і в барі вас обох тоді точно не було. І в жодному з туалетів. І в душових. Я всі записи з камер перевірив. На всіх поверхах. То де ж ви були?

— Де були, там були, — сказала Христина. — Де треба знають.

— А мені не хочеш сказати?

— Ні.

— ПНХ! — рявкнула Віра, — Ноги в руки і греби звідси!

— Значить, нема у вас алібі, — підсумував Гімар.

— Ти не почув, що Христя сказала?

— То лише слова.

— А ти чого хотів?

— Доказів.

— Давай йому скажемо, — запропонувала Христина.

— Мовчи!

— Нас возили на спонсорський суботник, — тихо, але виразно вимовила Христина. — Ми там до ранку лишалися.

— Почув? — Віра копнула валізу й повернулася до свого ліжка. — І забув.

— Ясно. — Гімар похитав головою, відтак підвівся і зробив руками такий рух, наче обтрушував порох зі штанів.

— І що тобі ясно? — поцікавилася Віра.

— Що ви популярні бляді.

— Невже?

— Найвірогідніше, ви не вбивали Мілу Вікторівну.

— Запав на неї, чи що?

— Чи що. — Гімар рушив до дверей.

Уже виходячи, не обертаючись сказав:

— Але вас звідси не випустять. Це не жарти. Керівництво ввело режим.

Він акуратно, без стуку, зачинив за собою двері.

— Попали ми, мала, із тим режимом, — сказала Віра, коли тиша стала зовсім гнітючою.

— Ти не казала про сестру.

— Казала, не казала... — Віра лягла на живіт, уткнулася обличчям у схрещені руки. — Та пішли вони всі.

У боксі знов запанувала мовчанка.

І тривала довго.

— Чому все так погано? — нарешті прошепотіла Христина. — Чому?

— Не все, мала, не все. — Віра підвелася, пересіла на Христинине ліжко, обняла подругу за плечі.

— А що доброго? — спитала та.

— Ти красива, як... як Марго Роббі у «Фокусі». Я також нічого. Ми молоді, сильні і вже популярні...

— ...бляді.

Христина звільнилася від обіймів Віри, вимкнула світло над ліжком і згорнулася на ньому калачиком.

15

Як людина заможна й не чужа мистецтву, Бавловський обладнав у своєму будинку домашній кінотеатр. Проте не відмовляв собі у задоволенні раз на тиждень, або й частіше, відвідувати публічні кінематографічні заходи — прем’єри, фестивальні покази, а іноді й просто ходив у кіно. Йому подобалося відчуття зали. Та сама енергія спільного переживання, що наповнювала темний, пропахлий попкорном і нагрітим пластиком простір. Енергія вибухала захопленим гулом під час екранних бійок, зіткнень зорельотів або тілесного з’єднання головних героїв. Але він відчував її навіть без вибухів. У суцільному диханні глядачів. У їхньому вібруючому неспокої.

Августин Лаврович сідав у задніх рядах, але не у віп-зоні. І кілька хвилин настроювався на зал, на те соборне збудження. Потоки енергії змішувалися з кольоровим промінням, що відбивалося від екрана, як вітер від вітрила. Цей пінний коктейль виносив його з реальності.

Натомість домашній кінотеатр був не храмом енергій, а іграшкою. Там можна було дивитися порно. Сідати на широкий диван з дівчатами і вимикати уяву. Але реальність при тому нікуди не дівалася. Навпаки, ця спітніла, напарфумлена та гладенько виголена реальність оточувала вимогливою присутністю. Домагалася його реакцій. А ще — його грошей.

Але це не мало нічого спільного з насолодою від кіно. Із його стрибками у видумані світи, де можна помріяти про далеке. Про красу, відокремлену від заточеної на секс матерії.

Радше не матерії, а плоті.

Найчастіше Бавловський відвідував кінотеатри без жінок і навіть без охоронців. Іноді брав із собою принагідну юну леді, ще не зіпсовану конвеєрами банальних бажань. Дівчину, яка могла б на певний час забути про реальність-реальність-реальність. І відпустити уяву в мандри вібруючими світами. А ще вона мала бути розумною. Бо він любив поговорити про щойно переглянутий фільм.

Просто поговорити.

Дівчину, яку він узяв на перегляд цього разу, звали Віолою.

Августин Лаврович не міг нею натішитися. Донька науковців із південної провінції, студентка факультету культурології. Їй реально подобалися старші чоловіки з мистецьким шармом, добрим смаком та патриціанськими замашками. Сиві леви тусовок у клубних піджаках і на крутих авто. Віола непогано володіла французькою, розумілася на богемних трендах і писала курсову про Годара. А ще вона не хотіла жити в гуртожитку й харчуватися фастфудом.

Уперше за багато років Бавловського навідала думка про одруження. Він уже двічі літав із Віолою до Парижа й розпочав складати план розмови з її батьками.