«Лише з тобою, Скажена Поні, я звільняюся від цього пустого світу, — читала Білка, — Ти знаєш, про що я. А іншим, можливо, і не треба того знати. Я маю писати фантазію. А ти маєш її читати. Хай би як там було, а ти знаєш, що моя фантазія міститься в тому, щоби ми з тобою почали тремтіти водночас. В одному ритмі. І щоби тієї миті ми були як одне ціле. Але я дурню пишу. Не “як одне ціле”, а “одним цілим”. Ти в мені, а я в тобі. Щоби ми дряпалися, наче здичавілі, і не відчували болю. Щоби потім, цілуючи твої пальці, я діставала язиком із-під твоїх нігтів шматки моєї шкіри. Ти — Скажена Поні, і ти маєш право здирати з мене шкіру. І не тому, що прагнеш зробити мені боляче, а тому, що хочеш злитися зі мною в одне ціле, а шкіра тобі заважає. Ми з тобою — дві лихоманки. Якщо дві лихоманки одночасно лихоманить одна одну, то це — землетрус. Це така хвороба і таке божевілля, що нехай увесь цей падлючий світ сховається. Я хочу злиття лихоманок, я хочу збожеволіти».
«Білка віджигає», — зацінила Софія.
Але довго роздумувати над почутим не вийшло.
— Тепер ти, — сказала Ельвіра, кивнувши Софії.
Та неквапно підвелася, краєм ока побачила хижий ривок камери і, не прискорюючись, стягнула із себе туніку. Звільнилася, переможно тряхнула завитими локонами, недбало кинула шовкову обгортку на камеру. Туніка зачепилася за коліно механічної руки і повисла на ній рожевою шмарклею.
Обидві камери тепер були поряд. Одна дивилася просто їй в обличчя. Друга описувала кола круг стегон і наче принюхувалася.
— Я щойно чула, що ти Скажена Поні, — звернулася до Ельвіри Софія. — Не розуміюся на циркових звірятах, але пробувала дещо з алкоголю. Кожна людина як напій. Більшість пацанів схожі на пиво. Хтось на світле, хтось на темне, а хтось — на нульовку. Таких чоловіків, щоби були горілкою або віскі, мало. Днем з вогнем. Міцності фатально не стає. Із жінками складніше. Вони всі-всі різні. І на смак, і на запах. У кожної свої ніштяки. Свої обороти. Я поки що можу лише здогадуватися, хто є хто і скільки в кому градусів. Ця солодка пташка, — вона поглядом указала на
Шоколадку, — схожа на міцний лікер. Але треба добре присмоктатися до цієї пляшки, щоби з’ясувати, скільки в ній цукру, а скільки — спирту. Он Жанна, — вона підморгнула ліловій дівчині, — це ж справжнісінький вермут. Можу пити її цілу ніч, аж поки вся не вимажуся її медом. Але хто ти, Ельвіро?
