– Ну да, і машина в тебе, як автобус.
– Як кораблик.
– Ага. А як пальці поламала?
– Та він дзеркальце витирав…
– А тіло через капот не летіло, коли ти ламала йому пальці?
– Нє. Хіба через багажник… Але я не давала в зад. О, тут можна паркуватися?
Заїжджаю просто під знак, але цього, ясен пень, не бачу. Наївно. Супер.
За десять хвилин, коли ми вже повертаємося з Будинку Залізничних Кас, довкола авто намотує круги червонопикий кругленький ДАЇшник. Ти ба, такий молодий, а так уже не хіло роздобрів. На маминих вареничках і на 20-тигривневих папірчиках таких, як я. Чи то пак, таких, як Аскольд - бо я не збираюся шати цьому засранцю ані копієчки з мого щойно отриманого гонорару.
– Такіє варіанти, як казали древні, їбав я в рот і в носа…
Артим цілком погоджується і ми злагоджено виконуємо з ним маневр «і я не я, і лошадь не моя»: проходимо собі далі, не подаючи вигляду, що нам знайома ця зелена кругло фара машинерія.
Ментасик знай собі мотає круги. Аж руки чешуться в нього і слинка тече - хе-хе, от, думає, здеру собі з кацапа по повній! (А в мене, вибачте, бурятські номери на машині. Так, чисто по приколу, щоби відповідати Сашку Положинському на його питання: «Що робила в Бурятії?» - «Була на бураках! Бу-га-га!!!» Тупо, але що ж поробиш).
Стоїмо, виглядаємо його з-за машин. От гад - причепився саме до нашої. А попри неї ще штук зо десять таких самих «порушників» - зелений колір йому любий, курва, чи ж-бо що?
– Як би добре, - мрійливо й замерзло каже Артим, - було, якщо б він зараз до когось приколупався. Ми би тоді рєзко в машину - і ходу!
– Ти думаєш? - недовірливо питаю я, повільно роздягаючи очима мєнта - а що, хай і він померзне в своїй портупеї. Сержант Петренко чи як ще їх там, доблесних, називають, і не думає собі ні до кого чіплятися. Наша машина для нього - цілий Всесвіт, сповнений див і пригод. Ну, добре, зара матимеш пригоду, голубе мій сизоносий.
– Сизокрилий, - виправляє Артим, - і червононосий.
– Ой, ну й холодно ж, правда? - довірливо звертаюся до служивого Бальшой Дарогі.
Він здивовано глипає, але погоджується.
– Я вже скоро тут коні двину! - продовжую я і потім швидко метикую, що дєвушка в отакумо-во пальтечку і з таким офіґєнним макіяжем (ну, що поробиш, потрафить мене раз в пятілєтку!) НЕ МОЖЕ говорити таким паскудним сленгом. Навіть із паскудним мєнтом, котрого хоч' зробити панібратом.
Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.
– Чекаєте кого? - цікавиться дай.
– Ой, та вже ж скільки можна! - гнів мій непідробний.
– Ніяк не приїде, га?
– Угу. Ніяк… не поїде. - (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)
Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.
– Курва. - зовсім тихо кажу я.
– Ну, і не кажіть - понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.
– От уроди, - підтримую я. - Думає, як воно на мерседесі приїхало з Росії, то тут гаїшники - лохи, і їх можна собі просто так… (упс, ледь не сказала «через хуй кидати». Згадала про пальто і неперевершений мейк-ап на пиці. Хай трохи побитий снігом і дощем, але від того ніц не гірший - навіть іще сексуальніший. Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю…)
– Та нічо, він щас у мене пограється! Думає, я не знаю, скільки вони в Росії ментам платять? - мій дай починає розпалятися. Не думала, що в нього відсутня професійна солідарність. Хоча, скоріше, це - вияв її присутності.
– А ви тут що - отак стоїте цілий день? - підлизуюся я, - на морозі, на снігу мокрому? -(тут же до мене доходить, що два останні - поняття несумісні, але дай у цьому лажі не вбачає).
– Може, кави би десь випити зайшли, поки той мій гад паршивий з місця рушиться?
Він торопіє, але йому приємно.
– Та ні, - каже, я би з радістю, но не на службі.
– Розумію, - зітхаю я, - шкода.
– Але може… - раптом стрепенувся він, - десь вечерком? Ми з друзями в такий бар один тут ходимо, на Троєщині правда, но уютно. - йому ніяково, він тупить очі. Мамо, я зара заплачу.
– Хм, а можна! - радісно відповідаю я. - Тільки мені ще додому заїхати, перевдягтися там, все таке…
– Ну давайте. Я через час уже свобідний. То де?
– Давайте я сюди за вами, га?
– Ну… давайте! - дай реально не усвідомлює реальності того, що відбувається, чим я хутенько користаюся:
– То ви відпускаєте мене, да? Не надовго!
– Канєшно-канєшно, буду ждать!
Мені чутно вже лише його «буду», бо «ждать» перепискує пищалка моєї сигналізації. Я швидко, як циган на коня, заскакую на сидіння авто (Артим уже давно чекав коло дверей, ніким не помічений) і зовсім так акуратно, без будь-яких блок-бастерських шпарів по газам чи ревіння двигуна, виїжджаю на проспект. В дзеркальце заднього вигляду на мене сумно й ошелешено кругляться наївні очі мого безіменного героя…
– Може, таки заїхати за ним? - питаюся жалісливо в Артима.
– Ага. В барчик з ним сходити на Троєщині, водочки культурно попити…
Якийсь він злий. Іронізує. А мені от жалко пацана. На 20 гривень скільки водочки можна було купити, га?…
