Безумовно, Фейлан був її бранцем, проте його не стримували ніякі пута — ні звичайні, ні маґічні. Він мав вільний доступ до своєї чаклунської сили і будь-якої миті міг прикликати до себе Темну Енерґію. Хтось інший на його місці, скажімо, Кіннан аб Мадоґ, негайно б скористався з такої недбалості, щоб напасти на дівчину, проте Фейлан не став цього робити. Він завжди був обережним та поміркованим, звик спершу думати, а вже потім діяти, тому швидко збагнув, що дівчина залишила його вільним зовсім не з необачності. Схоже, вона тільки й чекала від нього нападу або спроби втекти, пірнувши в Тиндаяр, і була готова дати йому рішучу відсіч. А Фейлан сумнівався, що в своєму теперішньому стані зможе протистояти їй. Та й не бачив у цьому потреби — хай там хто була ця дівчина, хоч там як здобула доступ до Тиндаяру і хоч що робила на Лахліні, головне, що вона належала до слуг Темного Володаря, а отже, мусила коритися певним правилам. Наразі ці правила були на цілком на боці Фейлана і вимагали від неї цілковитого послуху.
Загалом, стосунки між чорними чаклунами ніколи не були безхмарними. Завжди вистачало підступів, інтриґ, зради та ошуканства. Братство постійно роздирали гострі міжкланові суперечності, які часто-густо виливались у відверту ворожнечу, а всі спроби запобігти численним конфліктам, запровадивши жорстку організаційну структуру, неодмінно зазнавали фіаско. Востаннє це намагався зробити Ірдан аб Брін, який, завдяки своєму величезному авторитетові й надзвичайній харизмі, зумів примирити найвпливовіших лідерів, зібрав їх у Раду Темних Майстрів, а сам став на чолі Братства. Після його смерті Рада ще кілька років продовжувала діяти, але поступово загрузла у внутрішніх чварах, так і не спромігшись обрати нового великого майстра, і зрештою припинила своє існування. Темне Братство знов перетворилося на конґломерат автономних груп та угруповань, що вели між собою нескінченну й безглузду боротьбу і за першої-ліпшої нагоди встромляли одне одному палиці в колеса.
Демони не втручалися в ці конфлікти, лише вимагали, щоб розбірки в середовищі чорних жодним чином не шкодили їхній службі Володареві. Тож коли чаклун здобувався високої честі виконувати для Ан Нувіну якусь роботу, то на цей час він ставав недоторканним і міг розраховувати на всіляке сприяння з боку решти колеґ, незалежно від їх особистого ставлення до нього. Створювати йому перепони в цій місії (ба навіть просто відмовляти в допомозі) вважалось у Братстві тяжким злочином.
Повільно, намагаючись не робити різких рухів, які можна було б розцінити за вияв аґресії, Фейлан підвівся й сів на підлозі. Для того, щоб стати на ноги, він почувався ще надто кволим.
— Бачу, вам уже краще, професоре, і ви готові до розмови, — озвалася дівчина. Голос у неї був ніжний та мелодійний і водночас надзвичайно владний. У цій владності не вчувалося ні найменшого фальшу, ані дрібки недоречної пихи, такої властивої для вискочнів; вочевидь, вона змалку звикла віддавати накази і вважала свою вищість над рештою людей цілком природною. — Мушу зізнатися, ви трохи розчарували мене своєю стриманістю. Якби спробували втекти через Тиндаяр або утнути ще якусь дурницю, я б залюбки вас убила.
— Але чому, пані? — запитав Фейлан якомога миролюбнішим тоном. — Хіба ми вороги? Я ж вас навіть не знаю.
— Проте це не завадило вам стати на моєму шляху, — осудливо мовила дівчина. — Минулого разу ви влаштували втечу принцові Лаврайну — і не думайте заперечувати, я знаю, що це ваша робота. А сьогодні знову прийшли і націлилися на Бланах, де якраз перебуває Лаврайн. Сумніваюся, що це була випадковість. Навіщо він вам? Чого ви добиваєтеся? Тільки раджу говорити правду. Якщо я спіймаю вас на брехні, ви про це дуже пошкодуєте.
Фейлан у цьому не сумнівався. Та й не бачив підстав хитрувати. Тому відповів чесно:
— Я мав завдання вбити його.
Дівчина кивнула, нітрохи не здивована цими словами.
— Що ж, логічно. Серед інших я розглядала й такий варіант. Не надто витончено, але ефективно: спершу звільнити Лаврайна, допомогти дістатися до поборників, а згодом прилюдно вбити його, видавши себе за одного з чаклунів-повстанців, і таким чином прямо пов’язати їх з королем.
„Отакої!“ — подумав Фейлан. — „То, виходить, там кілька чаклунів! Це вже не бунт, а справжнє чаклунське повстання. І даю руку на відсіч, ця дівчина ним керує. Вона дуже сильна, надзвичайно сильна — в усьому Кованхарі знайдеться лише троє-четверо сильніших за неї, а що вже говорити про Лахлін… А ще, судячи з гордовитих манер, вона знатного роду. Може, навіть князівського.“
— Мені дуже прикро, пані, — сказав він уголос. — Я й сам від цього не в захваті. Але нічого тут не вдієш — доводиться коритись волі Темного Володаря. Не нам судити про його задуми, наш обов’язок — служити йому.
