— Атож, викрили. Проте не схопили, ти вчасно накивав п’ятами. А як буде зі мною, хтозна. Чи вдасться мені уникнути підозр, а коли ні, то чи спрацює моє чуття на небезпеку, чи, може, я до останньої миті ні про що не здогадуватимусь і одного паскудного дня потраплю до рук відьом… — На цю думку Кіннан здригнувся, квапливо доїв тістечко й запив його кількома ковтками чаю. Потім підвівся з крісла, буркнув „зачекай“ і вийшов з кімнати; а за якусь хвилю повернувся й передав Фейланові два грубенькі часописи, які ще пахли свіжою типоґрафською фарбою. — Ось, тримай, учора надійшли. Я вже прочитав, що мене цікавило.
Це були останні числа університетських „Новин алхімії“ та „Успіхів чаклунських наук“. Фейлан подякував, швидко переглянув зміст обох часописів, після чого повернув їх Кіннанові.
— Заберу іншим разом. Сьогодні я маю ще одну справу, тож вони мені заважатимуть.
— А що за справа? — поцікавився Кіннан. — Твоя особиста чи якесь завдання від Ан Нувіну?
— Завдання, — не став приховувати Фейлан. — Але з Первісною воно ніяк не пов’язане. Це окрема місія. На жаль, нічого розповісти про неї не можу.
— Навіть не натякнеш?
— Навіть не натякну. Даруй.
Кіннан скрушно зітхнув.
— Шкода, я б залюбки тобі допоміг. А то вже втомився від бездіяльності.
— Ой, облиш! — пирхнув Фейлан. — Кому-кому, а не тобі скаржитися на бездіяльність. Ти з ранку до вечора працюєш в Університеті, а от я справді байдикую. Тому мене й навантажують додатковою роботою. — Він спохмурнів. — І повір мені на слово, ця робота тобі б зовсім не сподобалася. Аж ніскілечки…
За півгодини, коли вже почало сутеніти, Фейлан попрощався з Кіннаном аб Мадоґом, перемістився в Тиндаяр і рушив на північний схід від Кованхара, в напрямку Лахліну. Ще й тижня не минуло від часу його першого візиту на цей клятий острів, а він уже мусив повертатися туди для виконання нового завдання. Як і попереднє, воно стосувалося принца Лаврайна, тільки цього разу Фейлан мав наказ не рятувати його, а вбити. Причому вчинити вбивство прилюдно й обставити все так, щоб ні в кого не залишалося жодного сумніву — це справа рук чаклуна.
Розрахунок Ан Нувіну був очевидний. Ще після розмови з Лаврайном, коли той розповів про свої подальші плани, Фейлан дійшов висновку, що принцова втеча не завдасть королю Імарові великої шкоди. А може, навпаки — лише зіграє йому на руку. Якщо ув’язнений Лаврайн згуртовував ворогів короля, то на свободі він зі своїми амбіціями міг посіяти між ними розбрат, розколоти їх на два табори — поміркованих, які були готові на певні поступки, щоб уникнути кривавого протистояння в країні, та непримиренних, що прагнули перемоги за будь-яку ціну.
Досі Фейлан плекав слабку надію, що демони якраз і мали на меті спровокувати внутрішнє протистояння в лавах поборників, однак тепер сумнівів не залишалося — Ан Нувін зацікавлений у тому, щоб Конґреґація зберегла своє панівне становище на Лахліні. Вбивство Лаврайна, зухвало скоєне за допомогою чарів, дасть вагомі підстави підозрювати короля у змові з чаклунами, і це істотно послабить його позиції, відштовхне від нього багатьох прибічників, які, попри всю свою нелюбов до поборників, почувають забобонний страх перед маґією і вважають її безумовним злом.
Фейлан ішов повільно, мало не надсилу, і з кожним кроком його настрій дедалі дужче псувався. За інших обставин він без найменших вагань прикінчив би Лаврайна аб Броґана, якого вважав цинічним і лицемірним виродком; але йому ставало гидко на думку про те, що цим зробить неабияку послугу поборникам, дасть їм до рук могутню зброю проти короля Імара…
„А як би вчинив на моєму місці Ярлах?“ — міркував Фейлан, полишивши межі Івронаху і ступивши під територію Ґвидонеду. — „Відмовився б від цього ганебного завдання? Можливо. Він завжди був сміливим, незалежним і принциповим. Щонайменше став би вимагати пояснень, не задовольнився б пихатими запевненнями демонів, що куций людський розум неспроможний осягнути глибини та величі Володаревих задумів… Саме тому Ярлах, навіть якби був живий, не отримав би цього завдання. Може, Темний Володар і не всевидющий, але він добре знає, хто з його слуг на що здатний…“
Діставшись до західного лахлінського узбережжя, Фейлан переконався, що ні на йоту не відхилився від правильного напрямку. Просто над ним розкинулося місто, яке півколом охоплювало бухту завширшки кілька миль. Це був Таркаррай — другий за величиною порт на острові. Звідти він знов-таки рушив на північний схід і через дві сотні кроків опинився під Бланахом.
