Первісна. У вирі пророцтв полностью

— Аж ніяк! — наполягала Ріана. — Свідчення були бездоказові й суперечливі. Ви знаєте про цей процес із книжок, а я — з розповіді очевидця. Сестра Аверлін вер Шіван була присутня на тому судищі, вона добре пам’ятає, як Ірдан аб Брін раз по раз ловив тих чорних на відвертій брехні, вони плуталися в свідченнях, неодноразово відмовлялись від своїх попередніх заяв, а натомість вигадували якісь нові нісенітниці. Маґістрат навіть мусив відкласти слухання справи, і сестри вирішили, що звинувачення от-от розсипеться, тому втратили пильність. А маґістри просто вичікували і врешті дочекалися того дня, коли в Кованхарі не було жодної відьми. Тоді судді хутенько зібрались на засідання, винесли Ірданові вирок, а вже надвечір його стратили.

— Це тому, — сказав Шимас, — що ваші сестри планували звільнити Ірдана аб Бріна. Через те вони й поїхали з Кованхара, щоб їх ніхто не міг звинуватити. А водночас до міста прибуло понад три десятки чаклунок, що раніше навчалися в Абервені. Вони готували нічний напад на кафедру інфернальних сил…

— Брудні вигадки! — обурено урвала його Ріана. — Жодної абервенської чаклунки в Кованхарі не було. А сестри поїхали з міста, бо отримали інформацію, що вище керівництво чорних збирається на таємну нараду просто під боком у вашого Маґістрату, в Едандирському лісі.

— Але нічого там не знайшли, — припустив Шимас, який уперше чув таку версію відсутності відьом у місті.

— Одне уточнення — нікого не знайшли. Але свідчень про те, що там проходили збори, було вдосталь. Погодьтесь, якби в Кованхарі справді судили великого майстра, чорні б сиділи тихесенько, не витикались і вже тим більше не влаштовували б таких збіговиськ.

— Тоді то були не чорні, — стояв на своєму Шимас. — Хто завгодно міг збиратися в лісі.

— Все вказувало саме на чорних. Сестра Аверлін переконана, що й маґістри знали про ці збори, але промовчали, не вжили ніяких заходів, бо це могло зашкодити їхнім звинуваченням проти Ірдана аб Бріна.

Шимас зітхнув. Ріанина віра в святу невинність відьом та її непохитна впевненість у підступності й безпринципності Маґістрату неабияк дратувала його.

— А хіба можна вірити вашій сестрі Аверлін? — спересердя мовив він, геть забувши про обережність. — Тій самій, що мало не вкрала всю славу в Огріґа аб Лугайда, а коли це не вдалося, то відкусила половину, втулила своє ім’я в його закон всесвітнього тяжіння.

Сказавши це, Шимас негайно пошкодував про свої слова. Він з острахом чекав, що зараз Ріана вибухне праведним гнівом, проте, на його подив, вона лише розсміялася.

— Професоре, невже ви вважаєте мене такою дурненькою? Гадали, я не знайду, що відповісти на ці чаклунські побрехеньки, і буду лише безсило огризатися? Визнаю, що до зустрічі з вами я геть нічого не тямила в теорії передбачень, але це зовсім не значить, що в усьому іншому я така ж невігласка. Мені добре відомо, що насправді Огріґ аб Лугайд ніякого закону всесвітнього тяжіння не відкривав.

— А це вже типово відьомські побрехеньки, — знову не стримався Шимас. — Професор аб Лугайд опублікував свою роботу ще в п’ятнадцятому столітті, а Аверлін вер Шіван переформулювала його рівняння лише в шістнадцятому. Чи ви будете й це заперечувати?

— Ні, не буду. Навіть уточню дати. Трактат Огріґа аб Лугайда вийшов у 1464 році, він називався „Закони руху небесних тіл“. Ви, мабуть, і в очі його не бачили, лише чули про нього. А я читала, бо сестра Аверлін, яка викладає в нас натуральну філософію, давала мені завдання написати реферат за цією роботою. Тому я знаю, що професор аб Лугайд жодним словом не згадував про всесвітнє тяжіння. Він лише стверджував, що Сонце притягує до себе решту небесних тіл, надаючи їм доцентрового прискорення, обернено пропорційного до квадрату відстані між ним та цими тілами. А в 1506 році Аверлін вер Шіван у своєму трактаті „Математичні засади земної та небесної механіки“ узагальнила цей результат і встановила, що не лише Сонце притягує до себе інші тіла, а й ці тіла притягують до себе Сонце та одне одного. Вона перша запровадила поняття механічної сили, а четвертий закон механіки, закон всесвітнього тяжіння, назвала законом Огріґа аб Лугайда. Свого імені туди не тулила. — З цими словами Ріана підвелася. — Ну гаразд, професоре, тут стає холодно. Якщо хочете, можемо продовжити нашу розмову в приміщенні. Тим більше, що вам уже час вечеряти.

— Так, звичайно, — погодився Шимас, і собі вставши. — Ходімо.

Трактир був невеличкий, і його парадні двері безпосередньо вели до загальної зали, де наразі вечеряло лише троє пожильців. Ні про яку музику для розваги клієнтів, певна річ, не йшлося. З погляду Шимаса, це було позитивом закладу; його дуже дратували виступи трактирних музик та співаків, не кажучи вже про танцюристів.

Ріана обрала стіл біля вікна й замовила огрядній служниці чашку чаю та шматок яблучного пирога. У Шимаса жінка запитала лише про напій, бо він ще раніше сказав господареві, що їстиме на вечерю смажену картоплю з грибами та телячою відбивною.